Читати книгу - "Жива Хроніка — На Перетині Світів, Romul Sheridan"

Знаю, моя шановна й безмежно кохана, найдорожча Любове, що наші донечки — Зоряна, Лада і Мріяна — вже виросли... Мрію про скору зустріч із ними й з Вами у недалекому майбутньому. Щоб знову возз’єднатися з вами усіма, мої найдорожчі.

Я щиро люблю вас усіх.

Чекайте мене у Вашому часі й світі. Лечу до Вас, мої рідні.
Щиро Ваш — Роман...

…Я написав цей лист і відправив його світами — через час і простір, поклавши його до рук вірного друга. Того, хто знає наші таємниці, хто був свідком перших поцілунків, мовчазних обіймів і далеких снів. Він понесе мій лист туди, де вона — моя Любов, моя пані, моя вічність.

Я не знаю, коли вона його отримає. І чи отримає. Не знаю, якою буде відповідь… чи буде вона словом, сном, дотиком, чи просто — тишею. Але я вірю.

А, може, навпаки — цей лист був відповіддю?
Відповіддю на її давнє очікування.
На порух її серця, що давно шукав мій голос…

3. Вона прийшла, коли я не кликав, але чекав

Час — не лінія. Час — подих. Іноді він дихає назад.

Тієї ночі, що народилася між спогадом і світлом, я відчув її знову. Не просто як образ, не як мрію — а як присутність, що пам’ятає мене більше, ніж я сам себе.

І вона… прийшла.

Майбутнє прийшло, щоб обійняти минуле.
І я — був у ньому.
Я — був її пам’яттю.

Моя пані. Моя Любов. Моя Люба.
Та, чий образ я носив у серці, як талісман. Та, чиї очі жили в мені, навіть коли я заплющував свої.

Вона з’явилася не юною, не тією, що щойно відкрила світ, а зрілою жінкою, мудрою і спокійною, як весна, що більше не поспішає. У її очах жила історія. Це була наша історія. Там було навіть щось більше — ніби вона жила цю любов у майбутньому так довго, що прийшла згадати її у минулому.

Я не одразу зрозумів, де перебуваю. Простір навколо був нечітким, мов розмитий акварельний пейзаж. Але її присутність — навпаки — ясна, мов промінь у сутінках.

Я бачив її… мою пані Любов. Вона стояла серед квітучого весняного саду. Та сама, що на тій світлині. Її сукня кольору неба перед грозою ледь тремтіла на вітрі, а волосся спадало по плечах, як спогади.

Ми не промовили жодного слова. Та й не треба було.

Вона підійшла до мене повільно, з тією впевненістю, що мають лише ті, хто вже прожив у серці іншу людину. Я не стримався — простягнув руки. Її долоні торкнулися моїх, і весь світ… зник. Залишилася тільки вона. І я.

Ми не шукали слів. Ми лише торкались. Я не питав, чому вона тут — бо знав. Бо хтось із нас мусив подолати час і простір, аби пригадати: що було, що є, що ще буде.

Наші руки впізнали одна одну. Губи — злилися в довгому, невідкладному поцілунку. Ми цілувалися. Так, ніби нарешті дозріли для цього. Як те яблуко, що довго висіло на гілці пам’яті. Я цілував її обличчя, очі, чоло, ніс, щоки, повіки, вуста, волосся… і груди — ніжно, шанобливо, пристрасно.

Вона дихала мною, а я — нею.
Ми кохалися так, наче це було вперше. І, водночас, наче завжди.
Її шкіра — тепла, жива. Її подих — мій подих.

Вона цілувала мої повіки так, ніби це останній штрих перед відкриттям вічності.

Я не уявляв її нагою. Але вона була тілесно присутня. Ідеальна у своїй недосконалій реальності.
Не з гіперболізованою красою, а з правдивістю.
З грудьми, які не хотіли бути предметом, а хотіли бути дотиком, прийняттям, життям.

Вона була в моїх обіймах, і я відчував солодку вагу її присутності в моїх руках. Її шкіра — тепла, оксамитова, жива — пахла ароматом весни. Я схилявся до неї — щоб цілувати… не зовсім з пристрасті, а як знак, як торкання до святого. Її груди — не символ тілесного, а місце, де відлунює серце, створене любов’ю. Кожен мій дотик — не бажання, а вдячність. Кожен її рух — не спокуса, а згода бути поруч у повноті.

Це не було хтивістю, але це було пристрасним визнанням.
Це не було випадковістю, це було — долею.
Її груди, на які я клав руку, не були тілом. Вони були серцем. Вони були — домом.

Ми кохалися не так, як двоє тіл. А як дві пам’яті. Як дві душі, що нарешті знайшли шлях назад одна до одної крізь часові шторми.

І я зрозумів: вона не прийшла з мого минулого. Вона прийшла з мого майбутнього, щоб повернути мені любов, яку я міг би втратити, якби не вірив.

Вона дивилася мені в очі й усміхалася — тією глибокою усмішкою, яка мовчки каже:
"Я знала, що ти не забудеш."

Я лежав поруч із нею, і не було вже ні саду, ні квітів, ні часу — лиш її голова на моєму плечі, її волосся розсипане, мов ніч над землею, і дихання — рівне, спокійне, наче все життя чекало саме на цю мить.

— Люба… — прошепотів я.

Вона не відкрила очей, але її усмішка глибшала. Її обличчя було таким близьким, що я бачив, як на вії сідає зоря. Я провів пальцями по її щоках, ніби хотів навічно запам’ятати її риси, кожну лінію, кожну зморшку, в яких жила історія — наша.