Читати книгу - "Жива Хроніка — На Перетині Світів, Romul Sheridan"

— Як довго я тебе шукав…

— Я знала, — тихо відповіла вона, — я чекала.

— Ти — з майбутнього?

— Можливо, — прошепотіла вона, торкаючись мого серця. — Але моє серце б’ється тут. З тобою.

— Як ти дізналася, що я знайду тебе?

— Бо ти не зрадив пам’яті. Ти проніс її крізь усе. Навіть коли не бачив, не чув, не торкався. Ти не відступив. А я… я навчилася чекати.

— Ти — така жива…

— Бо ти дав мені життя. Ти створив мене зі слова, з погляду, з віри. І навіть якщо світ вважає це ілюзією — для нас це правда. Бо ми в ній живемо.

Я міцно обійняв її. Її тіло було теплим. Її душа — поруч. І я подумав: навіть якщо цей світ зникне, навіть якщо ми знову розділимось у часі, я знайду її. Завжди. Знову. І знову.

— Люба… А якщо це був лише сон?

— А якщо — ні?

Вона глянула мені в очі. І я побачив у них — себе. І наше майбутнє. І наше минуле. І головне — наше тепер.

— Любове моя, я люблю тебе… — шепотів я, навіть не усвідомлюючи, що слова народжуються самі, з глибини.

Її пальці злегка торкнулись мого лиця, мов хотіли сказати:
«Я тут. Я справжня. Я твоя».

У цій миті не було страху. Не було меж. Ми не кохалися, як люди шукають насолоди — ми зливалися у світлі. У цілісності. У вічності. Її тіло ставало не просто тілом, а мапою до дому. Домівкою, яку я шукав усе життя.

І раптом — розрив. Як легкий подих. Як мить розсвітку.

Я прокинувся.

Моє ліжко було тихим. Промені вранішнього світла вже проникали крізь штори, але все ще була тиша, у якій бринів її аромат. Я відчував її… на своїх вустах, на своїй шкірі, в серці, що билося так, ніби щойно повернулося з подорожі крізь Всесвіт.

Я сів і довго сидів, дивлячись у простір, де ще щойно вона була.

І я знав: це не був лише сон.

Це був лист-відповідь.
Це був дотик з її майбутнього світу до мого теперішнього.

Це було освячення.
Це була Любов.

Я прокинувся — але щось у мені ще залишалося там. У тій миті. У тій тиші, де Любов — не образ, не фантазія, не сон. А жінка. Пані. Та, що з’явилась з весняного саду і ступила в моє серце, як у свій дім. Вона не вивітрилась, не розсіялась, як інші сни. Вона залишилась — пахощами її волосся, теплом її тіла, смаком її грудей, що я цілував зі святим трепетом.

Це була не пристрасть, народжена тілом.
Це була пристрасть, народжена вічністю.

І хоча я знав, що це був сон — я знав ще більше: вона справді була.

Я не прагну доводів, не шукаю доказів.
Я просто знаю — вона була.

І в цьому знанні — моє щастя.

Бо є дотики, які залишаються у пам’яті шкіри.

Є поцілунки, що залишаються на вустах довше, ніж ніч.

Є сни, які будять більше, ніж ранок.

І є кохання, що стає відповіддю… на лист, на молитву, на мрію.

Бо де завершуються сни, що залишають шепіт у вухах?

Де проходить межа між видінням і зустріччю, якщо серце калатає від живої присутності?

Це не було баченням.
Це було продовженням листа.
Відповіддю з її світу, де вона, трішки старша, трішки глибша, трішки мовчазніша — але все ще моя. Та, яку я кохаю не попри час, а крізь нього.

І тепер, коли я сиджу, обійнятий ніччю, вже з розплющеними очима, я знаю: ця Любов — не вигадка. Вона прийшла до мене, щоб нагадати — я не один.

Щоб сказати: я тебе пам’ятаю.

Щоб залишити: аромат весняного саду на моїй шкірі,
і тремтіння її серця — у моєму.

Це був візит.
Її прихід.
Її відповідь.
Її присутність.

Вона прийшла, коли я не кликав,
але — чекав.
І чекатиму знову.
Бо знаю: вона знайде мене —
навіть крізь сни, час і світи...

4. Моя обіцянка — моє бажання

…Це було знову над самісіньким світанком. Той проміжок, коли ще не день, але вже й не ніч. Час, коли тиша шепоче про щось, чого не може сказати вголос.

Вона прийшла, як і раніше — з теплом, що не збуджує, а заспокоює. Зі світлом, що не засліплює, а обіймає.

І ми знову зустрілися. Без слів. Тільки обійми. Тільки вуста — знайомі, справжні, очікувані. Її присутність не викликала подиву. Навпаки — було враження, що все йде за давно узгодженим сценарієм. Що це не новий сон, а продовження попереднього — там, де нас перервало серцебиття, що не вмістило пристрасті.

Я цілував її — очі, чоло, щоки, вуста, волосся. І вона дозволяла. І приймала кожен дотик, мов обітницю. Наші тіла не були голими — вони були відкритими. Не плоть керувала бажанням, а бажання було дотиком душ.

Мить тривала, як вічність. Але вічність — теж має свій ритм. Я прокинувся… як і минулого разу — від серця, що билося так, наче хотіло прорвати межі світу, в якому я спав.

Я не встиг запитати, не встиг збагнути — що сталося. Але сон не завершився. Він лише призупинився.