Читати книгу - "Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда"

Настя сиділа на веранді заміського будинку Влада. Вона вже другий день у «відпустці по здоров’ю», але це була не втеча — а спроба дихати на повні груди. У чашці — зелений чай із лимоном. У руках — телефон. Повідомлень — десятки. Журнали, підписники, навіть один телеканал — усі обговорювали її фото з підписом «Ранок з моїм левом».

Влад вийшов у світлій сорочці, розстібнутій на грудях, і підійшов до неї ззаду, обіймаючи за плечі.
— Як моя королева справляється з хвилею уваги?

— Ти не уявляєш, — усміхнулась вона. — Мені навіть написала та дівчина, яка вчора кокетувала з тобою в офісі. Спитала, чи це правда.

Влад засміявся:
— І що ти їй відповіла?

— Що я не ділюсь. Особливо з тими, хто ще школу не закінчив.

Він нахилився й поцілував її в скроню.
— Я починаю звикати до того, що ти не тільки гаряча, а ще й небезпечна.

— Я завжди була такою, — Настя хитро глянула на нього. — Просто ти довго не бачив.

Вони помовчали. Поруч шуміло листя, десь гавкав собака, а в середині будинку вже запахло сніданком — Влад встиг щось увімкнути на кухні.

Настя підвелася:

— До речі. Я сказала братам, що сьогодні точно не приїду. І попросила їх трохи… стриматись.

Влад зітхнув:

— Я з твоїм батьком наче здав іспит. Тепер ще одне — відпрацювати бал перед братами.

— Влад… — вона підняла очі на нього. — Вони вже не вб’ють. Вони тебе поважають. Навіть якщо не говорять.

— А ти?

Настя замовкла, потім підійшла до нього впритул, обняла за шию й прошепотіла:

— А я тебе вже давно обрала. Просто грала в офісну війну.

Її губи доторкнулися до його. Цей ранок — був початком нової гри. Але вже не між ворогами чи суперниками. А між двома, хто вибрав одне одного.

Настя стояла біля дзеркала. Вона одягла вузьку чорну сукню з відкритою спиною та розрізом по стегну. Її довге волосся було злегка завите, губи — насиченого ягідного кольору. Цей наряд був не для когось. А для нього. Для Влада.

І саме в ту мить, коли вона виходила в коридор, з вітальні долинуло знайоме ім’я.

— …Марина? Що ти тут робиш?

Настя завмерла.

— Я просто… була поруч. Захотіла побачити, чи ти ще живий після новин про “моя дівчина в сорочці Влада”, — пролунав жіночий голос. Глузливо-солодкий. Той самий, що колись був поруч із ним.

Влад не встиг нічого відповісти, бо в кімнату, мов королева на червону доріжку, увійшла Настя.

Він обернувся — і ледь не проковтнув язика.

— Привіт, — промовила Настя, зупиняючись біля нього. — О, я так розумію, це та сама… Марина?

Марина швидко оцінила сукню, ходу й упевнений погляд дівчини. І зрозуміла, що «та сама Настя» — вже не просто офісна помічниця.

— Я зайшла ненадовго, — промовила колишня. — Просто згадала, як тут усе було.
— Було — ключове слово, — спокійно відповіла Настя, торкаючись плеча Влада. — Тут тепер усе трохи… оновилось.

Влад обійняв її, від чого сукня ледь не сповзла з плеча.

— Марин, якщо щось потрібно — напиши. А зараз — у нас вечір. Зайнятий.

— Я бачу, — кинула Марина і вийшла, постукуючи підборами.

Як тільки двері зачинились, Настя повернулась до нього:

— То це в нас уже будинок для ексів? Може, одразу запрошення розіслати?

Влад засміявся й притис її до себе:
— Я вибачусь… А потім роздягаю тебе — і ніколи більше не випускаю.

— Роздягнути? Ще треба заслужити…
— А як, твоя величносте?

— Для початку — скажи, чого вона взагалі сюди прийшла?

— Побачити, що втратила, — відповів Влад, — і зрозуміти, що назад дороги нема.