Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Сплив місяць, і одного пообіддя, коли Джемі продирався крізь писання сера Вальтера Скаута, як він його називав, а місіс Дьюбоз його виправляла на кожному кроці, у двері хтось постукав.

— Заходьте! — заволала місіс Дьюбоз.

Увійшов Атикус. Наблизившись до ліжка, він потиснув руку місіс Дьюбоз.

— Я повертався з роботи, а мої діти мене не зустрічають,— сказав він.— От і вирішив, що вони ще, мабуть, у вас.

Місіс Дьюбоз усміхнулася до нього. Я не розуміла, хоч помри, як це вона взагалі з ним розмовляє, коли так люто його ненавидить.

— Знаєте, котра година, Атикусе? — спитала вона.— Рівно чотирнадцять хвилин по п’ятій. А будильник поставлено на пів на шосту. Я хочу, щоб ви це знали.

Тут до мене раптом дійшло: щодня ми залишалися у місіс Дьюбоз дедалі довше, і щодня будильник дзвонив дедалі пізніше, і в неї на ту мить вже у повному розпалі був напад. А сьогодні вона мордувала Джемі мало не дві годині, а на напад і натяку не було, і я відчула, що ми вскочили у безнадійну пастку. Дзвінок будильника провіщував наше визволення; а якщо він колись зовсім не задзвонить, що тоді з нами буде?

— У мене таке враження, що час, обумовлений для читання Джемі, вже вичерпався,— сказав Атикус.

— Ще один тиждень, ну, просто для надійності.

— Але ж...— підвівся Джемі.

Атикус поклав руку йому на плече, і Джемі замовк. Дорогою додому Джемі наполягав, що йшлося лише про один місяць, і цей місяць минув, і так нечесно.

— Лише один тиждень, сину.

— Ні,— сказав Джемі.

— Так,— сказав Атикус.

Наступного тижня ми знову були у місіс Дьюбоз. Будильник уже не дзеленчав, але місіс Дьюбоз відпускала нас, кажучи «Досить», так пізно ввечері, що Атикус уже був удома і читав газету, коли ми поверталися. Напади у неї припинилися, але все решта лишилося без змін: коли сер Вальтер Скотт заглиблювався у нескінченні описи ровів і замків, їй ставало нудно і вона починала чіплятися до нас:

— Джеремі Фінчу, я попереджала: ти гірко пошкодуєш, що поламав мої камелії. Ти вже шкодуєш, хіба ні?

Джемі відповідав, що ще й як шкодує.

— Ти, мабуть, думав, що знищив мою «гірську заметіль»? А Джессі каже, що вона випустила нові бутони. Наступного разу ти вже знатимеш, як узятися до справи, авжеж? Повириваєш усе з корінням абощо?

Джемі відповідав, що саме так і вчинить.

— Не мимри, коли говориш до мене, хлопче! Підведи голову і скажи чітко: «Так, мем». Хоча тобі навряд чи хочеться високо тримати голову, і не дивно,— з таким-от батьком.

Джемі задирав підборіддя і пильно дивився на місіс Дьюбоз, не виказуючи обурення. Протягом цих тижнів він виробив у себе вираз чемної і відстороненої цікавості, який робив, коли від обріз у нас закипала кров.

І от прийшов останній день. Коли місіс Дьюбоз сказала: «Досить»,— вона ще додала: «Це все. Прощавайте».

Все скінчилося. Ми полегшено вискочили на вулицю, ми підстрибували й вищали від щастя.

Весна того року видалася чудова: дні стали довші, й ми більше часу гралися надворі. Джемі головно вивчав фізичні дані кожного з футболістів університетських команд всієї країни. Щовечора Атикус читав нам спортивні сторінки в газетах. Судячи з прогнозів, Алабама мала шанси і цьогоріч поборотися за Рожевий кубок, хоча імен гравців ми і вимовити не могли. Атикус саме читав нам колонку Вінді Сітона, коли задзвонив телефон.

Батько взяв слухавку, потім пішов у передпокій по свій капелюх.

— Я ненадовго зайду до місіс Дьюбоз,— сказав він нам.— Скоро повернуся.

Але пробув він там довгенько, мені вже давно слід було б лягати спати. Коли він прийшов назад, у руках у нього була коробка від цукерок. Атикус сів у вітальні й поставив коробку біля свого стільця.

— Чого вона ще хотіла? — спитав Джемі.

Він не бачив місіс Дьюбоз понад місяць. Вона вже не сиділа у себе на терасі, коли ми там проходили.

— Вона померла, сину,— відповів Атикус.— Померла кілька хвилин тому.

— А,— сказав Джемі.— Добре.

— Це справді добре,— відізвався Атикус.— Її страждання скінчилися. Вона довго хворіла. Сину, ти знаєш, що в неї були за напади?

Джемі похитав головою.

— Місіс Дьюбоз була морфіністка. Вона багато років вживала морфій як знеболювальне. Так їй приписав лікар. Якби вона й далі його приймала, то не померла б у таких муках, але вона була надто вперта і свавільна...

— Не розумію,— сказав Джемі.

— Буквально перед твоєю витівкою вона викликала мене скласти заповіт. Лікар Рейнольде повідомив, що їй залишилося жити усього кілька місяців. Справи її були у повному порядку, проте вона сказала: «Лишилося розібратися тільки з одним».

— І що вона мала на увазі? — спантеличено спитав Джемі.

— Вона пояснила, що хоче покинути цей світ нікому й нічим не зобов’язана. Джемі, коли людина така хвора, можна вживати будь-що, тільки б полегшити її муки, але місіс Дьюбоз такс не підходило. Вона вирішила покінчити з наркотиками до того, як помре, і зробила це.

— Тобто, її напади були від цього?

— Саме так. Коли ти їй читав, гадаю, вона навряд чи чула бодай слово. Всім тілом і душею вона зосереджувалася на будильнику. Якби ти їй не трапився, я б сам примусив тебе ходити до неї читати. Це її трохи відволікало. Була ще одна причина...

— І вона померла вільною? — перервав Джемі.

— Як гірський вітер,— сказав Атикус.— Майже до самого кінця вона не втрачала притомності. Притомності,— тут він усміхнувся,— і непримиренності. Вона таврувала мою поведінку, прорікала, що до кінця життя мені доведеться брати тебе на поруки. І вона звеліла Джессі спакувати для тебе цю коробку...

Атикус нахилився по коробку від цукерок. Простягнув її Джемі.

Джемі розкрив коробку. Всередині, на вологій ваті, лежала восково-біла, ідеальної форми камелія. Це була «гірська заметіль».

У Джемі мало очі на лоба не вискочили.

— Стара відьма, стара відьма! — він жбурнув коробку на підлогу.— Якого дідька їй від мене треба?

Водномить Атикус підхопився і став біля нього. Джемі тицьнувся обличчям йому