Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шантарам 📚 - Українською

Читати книгу - "Шантарам"

434
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шантарам" автора Грегорі Девід Робертс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 284
Перейти на сторінку:
я мовчав. Електричного освітлення немає. Електричного чайника немає. Телевізора, радіо, стереосистеми теж немає. Ніякої музики. А я навіть касетника з собою не захопив. Як же я житиму без музики?

— Як же я житиму без музики? — запитав я вголос.

— Музики буде повно, баба,— життєрадісно відгукнувся Прабакер.— Я співатиму. І всі будуть співати. Співати і співати, без кінця.

— Ну, ти мене заспокоїв.

— І ти теж співатимеш.

— Ні, на мене, будь ласка, не розраховуй.

— У селі всі співають,— підкреслив він, раптом посерйознішавши.

— Угу.

— Всі.

— Вирішимо хорові проблеми, коли вони виникнуть. Нам ще далеко до села?

— О, зовсім майже не дуже далеко. А знаєш, тепер у нас в селі є вода.

— Що означає «тепер є вода»?

— Ну, тепер в селі є кран.

— Один кран на все село?

— Так, і вода з нього йде цілу годину, з другої до третьої щодня.

— Одну годину?..

— Так. Іноді вона йде півгодини, а іноді зовсім не йде. Тоді ми ліземо в колодязь, одгортаємо ряску, яка там виросла, і вода знову без проблем. А! Дивися, он мій тато.

Поперед нас на прослідку котився високий віз на двох дерев’яних колесах з металевими шинами, якого тягнув світло-коричневий буйвіл із вигнутими рогами. Колеса були вузькі, але високі, вони сягали мені до плечей. Махаючи ногами і покурюючи біді[52], на возі сидів батько Прабакера.

Кишан Манго Харре був менший навіть за свого сина, його сиве волосся і вуса були дуже коротко підстрижені, а живіт круглий. На нім був білий картуз, бавовняна сорочка і доті[53], звичне для касти селян. Іноді це перекладається як «пов’язка», але це не відповідає універсальності вбрання. Його можна обернути робочими шортами або розпустити, і тоді воно стає панталонами, що сягають аж до кісточок. У спеку воно ловить найменший подих вітру, а вночі захищає від прохолоди. Воно невибагливе і практичне. Ганді уславив його на цілий світ, коли їздив до Європи, щоб домогтися незалежності для Індії.

Прабакер покинув багаж і побіг до батька. Той зістрибнув зі свого сідала, і вони обнялися. Усмішку Кишана можна було порівняти з усмішкою його сина — вона займала все його обличчя від вуха до вуха, немовби назавжди завмерла тієї миті, коли його охопив гомеричний регіт. Обидва Харре обернулися до мене, і їхні дві усмішки були настільки разючим видовищем, що я у відповідь зміг лише безпорадно всміхнутися.

— Ліне, це мій тато Кишан Манго Харре. Тату, це містер Лін. Я такий щасливий, такий щасливий, що ви зустрілися!

Ми потиснули одне одному руки. У старшого Харре було таке саме кругле лице і такий самий кирпатий ніс, та якщо Прабакерове обличчя було щире й відкрите, то лице його батька було пооране зморшками й, коли він не всміхався, на ньому лежав глибокий сум. У ньому відчувалася гордість, а також печаль, втома і неспокій. Мені було потрібно багато часу, щоб зрозуміти, що селяни скрізь такі само горді, сумні, зморені й заклопотані, бо все, що в них є,— це земля і збіжжя. Від життя вони не отримують нічого, крім глибокої таємничої втіхи, якою Господь наділяє все, що квітне і росте, щоб допомогти людині подолати страх перед загрозою голоду і нещастя.

— Мій тато дуже успішний чоловік,— гордо заявив Прабакер.

Оскільки я практично не говорив на маратхі, а Кишан зовсім не говорив по-англійськи, Прабакеру доводилося бути перекладачем. Почувши слова свого сина, Кишан підняв сорочку і, поплескавши себе по волохатому черевцю, вимовив якусь фразу. Очі його при цьому блищали, а усмішка була, на мій погляд, закличною і хтивою.

— Що він сказав?

— Він хоче, щоб ти поляскав його по животу,— посміхнувся Прабакер.

Кишан усміхався.

— Ти жартуєш?

— Ні-ні, Ліне, він справді хоче, щоб ти пошльопав його по животу.

— Нізащо.

— Але він дійсно цього хоче!

— Скажи йому, що черевце у нього чудове, але від ляскання я утримаюся.

— Ну, зовсім трохи, Ліне!

— Ні,— сказав я твердо.

Усмішка Кишана стала ще ширшою; він кілька разів заклично звів брови.

— Ну ж бо, Ліне! Його черевце не кусається.

«В Індії треба іноді поступитися, щоб домогтися свого»,— сказала Карла. І вона мала рацію. Я здався. Озирнувшись на пустельну дорогу, я простягнув руку і поляскав тепле волохате черевце.

І тієї ж миті високі зелені стебла розсунулися, і з-поміж них визирнули чотири смагляві юні фізіономії. Молодики витріщилися на нас із подивом, до якого домішувалися переляк і презирство, а також захват.

Я з підкресленою гідністю прибрав руку. Кишан подивився на мене, на глядачів, звів брову, і куточки його рота розтягнулися в самовдоволеній посмішці прокурора, що скінчив свою звинувачувальну промову.

— Не хочеться заважати твоєму татові насолоджуватися моментом, Прабу, але чи не пора нам рухатися далі?

— Чало! — виголосив Кишан, відгадавши сенс вимовленої мною фрази.— Гайда!

Коли ми закинули на воза свої лахи і залізли туди самі, Кишан підняв довгу бамбукову палицю з цвяхом на кінці і вдарив нею буйвола по стегнах.

Скоряючись удару, буйвіл напружився і важко рушив з місця. Ми так поволі просувалися вперед, що у мене мимоволі виникло запитання, чому у віз вирішили запрягти саме цю тварину. Певне, індійські буйволи — найповільніша худоба на світі. Пішки я йшов би удвічі швидше. Хлопчаки встигли втекти далеко вперед, щоб попередити село про наше прибуття.

Просяні лани почали перемежатися кукурудзяними полями, ланами збіжжя, і на тих нивах вигулькували нові й нові обличчя, що з подивом дивилися на нас. Якби Прабакер із батьком зловили ведмедя й везли його в село, дивувалися б, мабуть, менше.

— Вони такі щасливі,— сміявся Прабакер.— Ти перша людина із закордону, яка приїхала в наше село за останні двадцять років. Перед тобою тут був тільки якийсь бельгієць, двадцять один рік тому. Він був хорошим хлопцем. А ти дуже, дуже хороший хлопець, Ліне. Люди будуть тебе дуже багато любити. Ти будеш тут такий щасливий, просто не тямитимешся від щастя. От побачиш!

Проте у тих, хто спостерігав за мною, вигляд був швидше стривожений, ніж щасливий. Щоб розвіяти їхні тривоги, я вирішив попрактикуватися в недавно освоєному мною мистецтві похитування головою. Всі відразу ж почали усміхатися, реготати, хилитати головами і послали гінців розповісти односельцям про мартопляса, який поволі наближається до них по дорозі.

Щоб буйволові не закортіло зупинитися

1 ... 35 36 37 ... 284
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шантарам"