Читати книгу - "Родаки"

хто поли піджака, спеціально для цього підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого золотенького нянька мірило було своє: брав скільки міг донести. Йшов батько додому не злодійськими манівцями, а по центральній дорозі. Всі стражі, як правило, сиділи в засідках по кукурудзах, кущах, зарослих терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі, відкритій усім очам, — це ж треба з печі на голову впасти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи пізно втрапить у капкан. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді в село зупинився «бобик», а з нього вийшла агрономша Катерина.

— Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, — тихо заскімлив батько, проте ходи не зменшив.

Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед виверженням Везувію.

— Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, — почали ще здалеку нянько. — Не маю де дитини лишити, то мушу’го тягати на собі в поле.

— Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби крумплі піді мною не прятали, — запротестував я.

Я був хоч і невеличкий зростом, але тучний, набитий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним із мудрою головою — такий собі колоритний вінегрет баби Фіскарошки і діда Соломона. Щоранку і щовечора вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш…», при цьому суворо попереджали, що Богонько все видить і лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати, одним словом — грішити! І як же міг тепер допустити, щоб через нянькову брехню я потрапив до пекла — одразу вивів злодія на чисту воду.

— Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, — скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. — Я несу… несу… малінько коло Латориці каміння назбирав. Хочеме із жоною будувати. То півкошарки каміння несу.

Не відаю, які емоції в ці хвилини вирували в душі Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину по-княжому великодушно.

— Хай вам щастить, товаришу, в будівництві хати, — побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене, додала. — Тільки помічників підбирайте надійних, бо з такими, як носите на собі, можете все життя провести не у своїй хаті, а в казенних стінах.

Удома я був і скубаний, і лаяний, і копаний. Особливо дісталося вухам, їх дорогі мої нянько крутили із великою любов’ю і пристрастю. Всі катування я пройшов із німою впертістю на вустах і гордою ненавистю в очах. І коли родині вдалося нянька заспокоїти, я підійшов до нічного вікна, підняв справедливий перст у темне небо і з вірою неофіта грізно промовив:

— Богонько все видить! Все знає! І винних покарає!

Наступного ранку, ніби й нічого не сталося, нянько наказали:

— Лізь у корзину, йдемо далі крумплі копати!

Я пробував протестувати, але дістав смачного щигля, до того ще й обіцянку повечеряти ременем.

— Буде яйце курку вчити, з яким когутом їй жити, — мовили сердито нянько, впихаючи мене, немов лантух, у корзину.

Такого нахабства і непедагогічної поведінки я простити не міг. Мій мудрий і ніжний мозок геть потьмарився, і в голові народився жорстокий план помсти.

У полі дорогі нянько, висолопивши язика, копали звично картоплю. Коли на світ з-під мотики вигулькував найтучніший плід, ховали в пазуху, а потім, ніби між іншим, йшли до корзини і ховали туди. Я ж тим часом нишпорив берегом Латориці, відбирав найвагоміші каменюки і ховав їх неподалік корзини.

Під самвечір, коли гатикошарка наповнилась добірною картоплею, нянько, як і завше, прикрили її травою, а самі далися добирати рядок. Я ж тим часом картоплини хутко переносив у верболози, а натомість наклав каміння і прикрив травою. Нянько ще й не встигли завершити роботу, а я вже, сидів у корзині і піджидав.

— Но, видиш, ремінь помагає розуму, — похвалили мене задоволено нянько.

Далі з великими потугами висадили корзину на себе і, заточуючись од тягаря, мовили:

— Што за біда така тяжка — або я недоїв, або ти, Митре, якоїсь тяжкої фени нажерся.

А відтак через кожні десять кроків, мої дорогі нянько, певне, аби заспокоїтись, весь час повторювали під ніс:

— Із повною кошаркою іти тяжко, зато дуже приятно. Із повною кошаркою іти тяжко, зато…

Із цими словами мої няньочко і вийшли прямісінько на партєйного секретаря криволабого Гебельса. Той сидів непримітно у глибокій канаві, при дорозі, а коли нянько порівнялися з ним, вискочив, як олень.

— Мамко мої, нашто сьте ня на сись світ породили, — тільки й встигли простогнати нянько.

Вони, бідні, знали, що од Гебельса пощади не діждешся. Цей не тільки переверне всю гатикошарку, а ще й у гузиці понишпорить. Це тобі не мила, сердешна княгиня Катерина. Тут діє одвічний закон — бий своїх так, аби чужі зо страху здихали!

— А ми несеме додому каміння хижу будувати, — закричав радісно зверху я.

— Я, думаю, для твого нянька вже готова хижа чекає із товстими мурами і надовго, — злорадно посміхнувся Гебельс, підходячи до нас.

— Йой, перекривило би тобі писок на потилицю, — тихо побажав батько невідомо кому — мені чи Гебельсу.

— Ану ж лем скидай із себе гатикошар, — скомандував Гебельс. — Що несеш?

— Вуєчку дорогий, такі тяжкі часи, що воші здихавуть. Іде зима… жона хвора… — почали плести якісь нісенітниці зо страху нянько. — Тать Богонько вам запише.

— Записують трудодні, — рявкнув Гебельс. — А ти скидай гатикошарку, і ми тобі запишемо, що й Богонько тя не відмиє!

Гебельс силоміць стягнув мене на землю, далі потяг на себе гатикошарку.

— Ну й навалив ти, Данку, — мовив партсекретар, задихаючись од тягаря і перекинув корзину. А звідти, весело цорконячи, посипалось глумливо усміхнене од надвечірнього сонця каміння.

Криволабий Гебельс, роззявивши рота і вилупивши очі, тримав у руках порожню корзину і мав такий вигляд, наче йому ножицями яйця відчекрижили. Мої ж нянько стояли під придорожнім деревом із обличчям аскета-праведника, якого ось-ось мають розіп’яти-повісити за його фанатичну віру. Але тільки-но на землю поцокало каміння, теж вибалушили очиська і дурнувато гикнули. Потім умить опанували собою і з гірким докором мовили до Гебельса:

— Ой, вуйку, вуйку, настільки вам большевики затуманили голову, що ладні жебрака вже й за камінь убити ци в темниці згноїти. Не переживайте, прийде час і вам ще вистачить того каменю, авби груди в землі придавити. А пока бажаю вам лем, авби’сьте ся так файно мали, авби каждоє рано таку купу каміння насрали, — показав батько на висипані Гебельсом каменюки.

Далі нянько різко рвонув з рук Гебельса корзину і кинув за плечі.