Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Щиголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Щиголь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щиголь" автора Донна Тартт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 275
Перейти на сторінку:
були в цій кімнаті, заробляли за місяць.

На моєму обличчі було, мабуть, написано, що я перебуваю в стані паніки. Можливо, я не був би такий переляканий, якби краще розумів те, чого не усвідомлював на той час: я неповнолітній, і один із моїх батьків або опікунів повинен представляти мене на офіційному інтерв’ю — і тому до зали покликали всіх, хто міг вважатися моїм захисником. Та коли я побачив усі ці обличчя й диктофон на столі, то дійшов висновку, що всі ці офіційні представники зібралися вирішити мою долю й розпорядитися мною, як вони вважатимуть за найкраще.

Я напружено сів і став вислуховувати їхні запитання «для розігріву» (Чи маю я якісь хобі? Чи займаюся якимсь спортом?), аж поки всі переконалися в тому, що вступне базікання не дуже мене розслабило.

Пролунав дзвоник, який повідомив про кінець уроків. Загриміли двері, загомоніли голоси зовні в коридорі.

— Ти труп, Талгайме! — весело вигукнув якийсь хлопець.

Італієць — він сказав, що його звуть Рей, — підтяг свого стільця до мене, сівши зі мною коліно в коліно. Він був молодий, але кремезний, схожий на добродушного водія лімузина, і його очі з опущеними додолу кутиками мали вологий і сонний вираз, ніби він був напідпитку.

— Ми хочемо розпитати тебе про те, що ти пам’ятаєш, — сказав він. — Понишпор у своїй пам’яті, спробуй уявити собі загальну картину того ранку, зможеш? Бо, можливо, пригадавши якісь дрібниці, ти зможеш відновити в пам’яті щось таке, що допоможе нам.

Він сидів так близько до мене, що я вдихав його дезодорант.

— Наприклад?

— Наприклад, що ти їв на сніданок того ранку. З цього було б непогано почати, еге ж?

— Гм… — промурмотів я, втупившись у золотий опізнавальний браслет на його зап’ястку.

Я не думав, що вони про це запитають. Правда була в тому, що того ранку ми зовсім не снідали, бо я мав проблеми у школі і моя мати гнівалася на мене, але я був надто збентежений, щоб признатися в цьому.

— Ти не пам’ятаєш?

— Млинці, — бовкнув я в розпачі.

— Справді? — Рей подивився на мене гострим поглядом. — Їх спекла твоя мати?

— Так.

— Що вона в них поклала? Чорниці, шматочки шоколаду?

Я кивнув.

— І те, й те?

Я відчував, що всі дивляться на мене. Потім містер Бімен сказав — пихато, ніби ми сиділи на його уроці з суспільної моралі:

— Немає сенсу вигадувати відповідь, якщо ти не пам’ятаєш.

Темношкірий — він сидів у кутку з розкритим записником — нагородив Бімена гострим застережним поглядом.

— Загалом-то він має провали в пам’яті, — втрутилася до розмови місіс Свонсон тихим голосом, граючись окулярами, які звисали з її шиї на ланцюжку. Вона була вже бабусею, але носила вузькі білі блузки й мала довгу сиву косу, яка звисала в неї по спині. Діти, яких посилали до її кабінету, прозвали її Свамі. Під час наших психологічних консультацій, крім поради кидати кубиками льоду в дерева, вона навчила мене триступеневого дихання, щоб визволяти свої емоції, і змусила намалювати мандалу, що символізувала моє поранене серце. — Він ударився головою. Чи не так, Тео?

— Це правда? — запитав Рей, подивившись мені просто у вічі.

— Так.

— Тебе оглянув лікар?

— Не відразу, — сказала місіс Свонсон.

Місіс Барбур схрестила ноги.

— Я відвела його до травматичного пункту при Нью-Йоркській пресвітеріанській церкві, — холодно сказала вона. — Коли його привели в мій дім, він скаржився на головний біль. Ми відвели його до лікаря, коли минуло вже більше доби відтоді, як стався вибух. Схоже, ніхто не запитав його, чи поранений він.

Енріке, соціальний працівник, хотів щось відповісти на це звинувачення, та, побачивши на собі погляд старшого чорного копа (чиє прізвище я щойно пригадав — Морріс), замовк.

— Послухай-но, Тео, — сказав Рей, ляснувши мене по коліну. — Я знаю, що ти хочеш нам допомогти. Справді хочеш?

Я кивнув головою.

— Чудово. Але якщо ми запитаємо тебе про щось, чого ти не знаєш? Не соромся і скажи, що не знаєш.

— Ми хочемо поставити тобі безліч запитань і побачити, чи зможемо розбудити твою пам’ять бодай почасти, — сказав Морріс. — Згоден?

— Ти чогось хочеш? — запитав Рей, пильно дивлячись на мене. — Ковток води? Чи, може, лимонаду?

Я похитав головою — газовані напої були заборонені на території школи, й містер Бімен відразу сказав:

— Мені шкода, але всі газовані напої на території школи заборонені.

Рей скривився, і я не певен, помітив чи не помітив містер Бімен цей його вираз.

— Пробач, малий, я старався, — сказав він, обернувшись до мене. — Я вибіжу звідси й принесу тобі лимонаду з крамниці, якщо ти захочеш, згоден? А зараз повернімося до запитань. — Він плеснув у долоні. — Як довго ви з матір’ю були в музеї, перш ніж прогримів перший вибух?

— Близько години, думаю.

— Ти думаєш чи ти знаєш?

— Я думаю.

— Ти думаєш, минуло більше години? Менше години?

— Не думаю, щоб минуло більше години, — сказав я після тривалої паузи.

— Розкажи, що ти пам’ятаєш про вибух.

— Я не бачив, що сталося, — сказав я. — Усе було чудово, а тоді стався гучний спалах і як бахнуло…

— Як це, гучний спалах?

— Я мав на увазі не спалах. Я хотів сказати, що бахнуло гучно.

— Ти сказав, бахнуло, — промовив чорний полісмен Морріс, ступивши крок уперед. — А ти не зміг би описати нам трохи детальніше, як саме бахнуло?

— Не знаю. Просто… дуже гучно, — докинув я, а вони всі дивилися на мене, ніби чекали чогось іще.

У тиші, яка настала, я почув тихе клацання: місіс Барбур, нахиливши голову, непомітно перевіряла пошту на своєму «блекбері».

Морріс прокашлявся.

— А як щодо запаху?

— Тобто?

— Ти відчув якийсь особливий запах перед самим вибухом?

— Не думаю.

— Не відчув нічого? Ти певен?

Поки відбувався допит — ті самі запитання по колу, трохи переміщувані, аби збити мене з пантелику, вони знову й знову підкидали щось нове, а я тримався й безнадійно чекав, коли вони дійдуть до картини. Тоді мені доведеться просто визнати свою провину й змиритися з наслідками, хоч би якими вони були (мабуть, вони будуть тяжкими, адже мене мають віддати під опіку держави). Десь разів зо два я мало не зізнався в усьому, опанований страхом. Але чим більше запитань вони мені ставили (Де я був, коли дістав удар по голові? Кого я бачив або розмовляв, коли виходив із музею?), тим очевиднішим для мене ставало, що вони нічого не знали про те, що зі мною сталося, в якій залі я був, коли вибухнула бомба, і навіть

1 ... 35 36 37 ... 275
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щиголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щиголь"