Читати книгу - "Покров"

— Так шеф… звільнив тебе, Мар’яно. За прогули.

— Що?!

— Я тебе шукала… Телефонувала… Де ти була?! Ми з Льовою пробували відмовити шефа, Хотинського намагалися знайти… Це ж він змусив тебе вдома працювати, а потім «з’їхав»…

— Облиш… Усе… нормально, — Мар’яна не почула власного голосу — у вухах стрімко наростав лякаючий глухий гул. Вимкнула мобільний, застигла.

— Курити… — прохрипіла.

Роззирнулася. «Гірше не буває…» — нашіптував байдужий білий простір. Полізла по кишенях — цигарки, запальничка! — та намацала ключі від лофту Хотинського. «Скажу… Скажу: обікрали! — лихоманка. — На вокзалі в Дніпропетровську. Телефон забрали, гроші… Скажу: ледь вижила, люди допомогли повернутися. Скажу: прости, я надолужу… Все надолужу!»

Сон розвіявся. Реальність сковувала рухи — ледь дотягла сумку до метро, та навіть там, у переповненому вагоні, чіплялася за сон: усе шукала очима Ярка. Вони ж перетнулися в метро. Він тут, бо ж Новий рік, диво. Ось зараз випірне з натовпу, скаже хриплуватим низьким голосом: «Ходімо додому, Мар’яно. Дівок прогнав. Раз приїхали на Майдан, хай там і тирлуються, а в кімнатці тільки ти і я…»

— Виходите? — натовп відштовхнув Мар’яну від дверей на «Олімпійській».

— Пропустіть! — схаменулася, рвонула до виходу.

За п’ять хвилин стояла біля старовинного будинку, на горищі якого в стометровому лофті жив фактурний стильний мужчина з амбіціями, заради якого ще декілька днів тому Мар’яна зробила би що завгодно.

Глянула на годинник — друга дня. Десять годин до Нового року!

— Хоч би вдома його застати… — прошепотіла спустошено, потягла сумку до дверей. — Хоч би повірив…

Біля ліфту на першому поверсі у відгородженій склом кабінці з диваном і маленьким телевізором позіхала консьєржка Тамара.

— О! Нарешті, - побачила Мар’яну, збадьорилася, вибігла з кабінки, заступила шлях. — Ключі давай!

— Вам? З якого це дива?

— Хотинський наказав.

Мар’яна наїжачилася, зиркнула за консьєржку зацьковано.

— Я вам не вірю. Я… сама піду до нього…

— До кого?! До того козла?! Він у лофті не хазяїн! Ангеліна Вікторівна Поліщук хазяйка! А оте довбане — коханець її! Ангеліна Вікторівна з весни в Європі, а воно обжилося тут…

— Хотинський… альфонс?

— Який альфонс?! Альфонс — славетне ім’я! — обурилася консьєржка. — Король такий був! І шнауцер у мене Альфонс! А те нещастя — блядун! Утриманець!

— Чому ж ви… раніше мені нічого не розповідали?

— Бо платив твій Хотинський мені! П’ятдесят гривень щоразу, як ти приходила. За мовчання. Шкода, мало ти тут прожила, а то би я собі зуби вставила.

— А ключі… чому зараз?

— «Матуся» його повернулася. Ангеліна. До Різдва з твоїм Хотинським у ліжку качатиметься, — на Мар’яну глянула без жалю. — Ключі де?

Мар’яна так сильно стисла долоні — пальці захрустіли. Кинула ключі консьєржці.

— Знаєте, як він про вас казав? — мовила глухо. — Що ви бидло…

— От паскуда! — обурилася Тамара.

— Так ви і є бидло! — вигукнула Мар’яна. Схопила сумку, побігла до дверей. Сльози не питали, чи можна. І собі бігли, застеляли очі. Гірше не буває…

«Ауді» на парковці біля будинку загальмувало тої миті, коли розхристана Мар’яна вибігла з під’їзду під акомпанемент Тамариних матюків. Стильний, як «Монтеграппа», Хотинський відчинив двері автівки витончено вдягненій пані з полтинником прожитих років у блакитних очах. Вона все зрозуміла, лиш побачила худеньку дівчину в розстібнутій курточці з дорожньою сумкою, що стояла посеред двору, дивилася на Хотинського круглими від обурення карими очима, тремтіла.

— Твоя?… — тоскно спитала пані.

— Моя колишня… співробітниця! — Хотинський не втратив обличчя й на мить. Озирнувся до Мар’яни: — Як справи, Озерова? Борг прийшла віддати?

Мар’яна закам’яніла — стояла як стовп, зрушити не могла. Дивилася крізь Хотинського, крізь моложаву струнку пані, думки дурні: Хотинський пасує… до її сумочки і рукавичок.

— Нагадай, скільки ти мені винна, — Хотинський так і стояв біля пані, як прив’язаний. — Десять тисяч?

— Десять?! — закліпала очима Мар’яна. — Шість!

— А білети на потяг, номер у готелі?! Ти за мій рахунок вирішила відрядження до Дніпропетровська змарнувати?! Десять, Озерова! І мені пофіг, де ти тинялася замість того, аби виконувати розпорядження керівника! Мене все це вже дістало! Ти у нас більше не працюєш! І ще! Тільки спробуй і далі займатися темою, яку я тобі доручав останнім часом. По судах затягаю! Зрозуміла?!

— Ти… — Мар’яна почервоніла від образи: підлий… Який же підлий і ниций! Не мають право такі тварюки по землі ходити! Нігті — пазурі, зуби гострішали: увіп’ялася би коханцю в горлянку, та зачепилася поглядом за блакитні очі немолодої пані. І стільки в них було трагедії — аж заплющилася на мить. Схопила сумку, бігом геть.

— Скільки вона тобі винна? Десять? Я заплачу за неї! — почула за спиною голос пані.

— Навіщо, золотце?! — зі щирим обуренням спитав Хотинський.

— Хочу, щоби вона була вільною від тебе! — відповіла пані.

Гірше не буває?…

Сутеніло. Новорічна ніч гнала останній день року в небуття. Усупереч тривогам хазяйки вперто рубали олів’є, запікали качок із яблуками, варили холодці, і як раптом різали пальці на кухні зопалу, то не дратувалися, молилися: хай то буде вся кров, яка може нині пролитися в країні. І більше ані краплі. Ніде… Чоловіки мацали в холодильниках горілку — охолола? — пересували столи, звільняючи місце для справжніх ялин, розкладали біля тарелів виделки-ножі, та ножі тримали в руках довше, ніби примірялися до майбутніх грізних справ, і тільки дітлахи пустували щиро і безтурботно, терли оченята, аби не поснути до опівночі, і потайки від дорослих розгортали новорічні дарунки, розкладені під зеленим гіллям.

Глухими провулками Воскресенки Мар’яна тягла сумку до батьківської хати. Безпомилково оминала невидимі в темряві ями, не зважала на купку нариків під облізлим зачиненим кіоском, знала: «своя», не зачеплять. Шепотіла спустошено:

— От і все… Гірше не буває.

— Стояти… — від наркозграйки відділився один — худий, непевний. Ішов на Мар’яну, похитувався.

Застигла. Однаково сил катма: ні в ногах, ні в душі — й краплі.

— Пахомов… Ти тепер і сусідів шманаєш? — мовила тьмяно, упізнавши сусіда з другого поверху.

Худий дошкандибав до здобичі, зиркнув крізь неї скляними очима:

— Ти хто?

— Відчепися, Пахом! Не до тебе… — намірилася далі йти.

— Стояти!

— А я що роблю?! — розізлилася. — Догрався, придурок?! Пам’ять відбило?! Не впізнаєш? Мар’яна Озерова! Ти на другому поверсі свою дурку вариш, увесь під’їзд тхне! А ми й на п’ятому нею дихаємо! Мар’яна! Ми з тобою в паралельних класах вчилися… Десять років тому на випускний ти, йолоп, у зеленому костюмі приперся. Не пам’ятаєш? А мені й досі смішно!

Пахом скривився зневажливо:

— Мобілу гони… І сумку!

- Ідіот! Я — твоя сусідка!

— Я тебе не знаю, коза! Мобілу! І торбу…

Мар’яна відсахнулася,