Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

був такий хворий. Його намагалися розстріляти у робочому кабінеті. Ми десь з рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, як була у того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнє, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, — лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.

— Виходить, у Сашка є шанс, — думаючи про щось своє протягла Соня.

— Маленький, але все ж таки є.

— Коли будуть готові документи на виписку?

— Ох, ти ж і швидка! — посміхнувся лікар. — Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їх результатів, видати епікриз…

— Скільки це займе часу?

— Щонайменше, три дні.

— Швидше не можна?

— Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.

— З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову, — Софійка задоволено посміхнулася. — Щиро дякую вам. Готуйте документи.

… Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат передати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільника, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь згубила.

— Не переймайся, Соню, — заспокоїла її Людмила Орестівна. — Скористайся моїм телефоном.

— Я не пам’ятаю жодного номера, — у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Зрештою, — подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, — дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, й нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та перший раз за останній місяць заснула міцним глибоким сном.

Розділ 34

Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) всім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь решітки хто з цікавістю, хто з заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання — неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ганку лікарні у білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випала на долю любов на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм вчинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.

Сергій Георгійович ще раз і ще раз давав поради щодо лікування схвильованій дівчині у своєму кабінеті.

— Так, я все зрозуміла, — кивала Софійка головою.

— Не загуби номер мого телефону, — ще раз повторив лікар. — Якщо буде щось незрозуміло, одразу ж дзвони.

— Добре. Ви ж мені розписали все лікування майже по годинах.

— І якщо помітиш хоча б незначні зміни у стані хворого, — не зважаючи на слова дівчини, продовжував лікар, — Одразу ж дай мені про це знати.

— Обов'язково. Дякую вам за все.

— За що? Це — моя робота, мій обов’язок.

— За людяність. Ну, все? Я можу йти?

— Зачекай, — сказав Сергій Георгійович. — Ліки я тобі віддав, а решту грошей мало не забув. Ще пришиєш мені корупцію чи хабарництво.

— Які гроші? — Соня не зрозуміла про що йде мова.

Лікар пояснив, що лікування оплачував генерал із свого карману. Софійка не перечила та поклала гроші в сумочку. Вона вже знала, скільки коштує «безкоштовне» лікування у країні. Чомусь у цю мить у Соні промайнула згадка про часи Помаранчевої революції, коли вона щиро вірила, що будуть (нарешті!) часи, коли медицина буде дійсно безкоштовною та доступною для кожного. «Ось чого дочекалася, — сумно подумала вона, — знову беру гроші на лікування, як жебрачка».

Дівчина підійшла до вікна та побачила, що до під’їзду лікарні прибула автівка, яка приїхала за ними.

— Мені пора, — сказала вона лікареві та подивилася на нього з неприхованою вдячністю.

— Пацієнтові зробили укол снодійного, — тихо сказав лікар. — Доки ви прибудете додому, він буде міцно спати.

— Дякую вам, — ще раз повторила дівчина. Вона повернулася до лікаря та побачила у його погляді співчуття.

— Не жалійте мене, — сказала вона. — Мені випало на долю неземне кохання, я пізнала його у всій красі. Але не буває в житті все рівно та гладко, як на чистому аркушу паперу. Зараз нашому коханню послано нелегкі випробування. І я цей іспит витримаю задля того, щоб воно стало ще більшим, ще об’ємнішим. Лише так ми, люди, вчимося цінувати кожну хвилину, проведену поруч з коханою людиною. Мені треба заздрити, а не жаліти мене.

— Соню, — лікар вперше звернувся до дівчини по йменню. — Знаєш, що я хотів тобі сказати?

— Ні, — Софійка посміхнулася. — Кажіть, бо поїду й не почую. Вигадали для мене нове прізвисько?

— Соню, ти неймовірна дівчина! У цьому жорстокому світі бракує таких, як ти.

Коротке, але таке щире зізнання старого лікаря змусило Соню залитися червоною фарбою.

— Я? — Софійка знизала плечима. — Яка там я неймовірна! Освіти ніякої не маю, одне й те ж плаття ношу по три роки, а про дорогу косметику годі і мріяти. А Сашка забираю тому, що так вчинила б кожна закохана дівчина.

— Тобі не треба косметики. Ти — саме чарування. Природа нагородила тебе і розумом, і красою, і душевними принадами. Головне, збережи все це в собі, не розтринькай по дрібницях, не зламайся під тягарем життя. Час від часу ми повинні проходити через чорні смуги, щоб гідно дожити до світлих, — мрійливо мовив лікар, дивлячись на дівчину.

Вони замовкли, присіли, як годиться, «на доріжку».

— Якщо я зараз не поїду, то Сашко прокинеться після снодійного ще до від’їзду, — пожартувала Соня.

— Йди вже, дзиґо, — посміхнувся лікар.

— Що? Як ви мене назвали? — Софійка зупинилася на півдорозі.

— Дзиґою. А що?

— Та нічого, — махнула вона рукою, але ще раз глянула на лікаря та запитала: — Так хто ж я насправді: «збожеволіла від кохання» чи «дзиґа»?

Лікар так щиро та голосно від душі розсміявся, як вже давно це не робив.

Хворий вже був в автівці, коли Соня підійшла попрощатися з Людмилою Орестівною. Бідолашна жінка була сама не своя і стояла,