Читати книгу - "Листи з того світу"

Палата Ельзи Олександрівни була майже порожня. Не пустувало тільки ліжко біля вхідних дверей. Я привітався з пацієнткою, яка мала таку засмаглу шкіру, ніби не в лікарні лежала, а на пляжі.

— Доброго дня. Не знаєте, де Ельза Олександрівна?

Жінка підняла свої бронзові повіки та глянула на мене.

— Яка ще Ельза?

— Ось її ліжко, — я показав на місце ворожки.

— Та дурнувата?

Тон жінки фонив роздратуванням.

— Чому дурнувата?!

— Бо зірвалася серед ночі з криком, жбурнула телефон. Ось! — Вона вказала рукою на слід на стіні просто над головою. — Верещала, поки її не втихомирили.

— Хто не втихомирив?

— Не знаю. Повезли кудись.

Я негайно вийшов із палати і попрямував до лікаря, що опікувався Ельзою Олександрівною. Дякувати Богу, він був у кабінеті.

— Куди ви відправили Ельзу Олександрівну?

Ескулап непевно зиркнув на мене, але відповів чітко:

— Сідайте для початку. Вночі в пацієнтки стався нервовий напад, і нам довелося відправити її на Кульпарківську.

— На Кульпарківську?! — перепитав я.

Хмари небезпек скупчилися, утворивши страшну глибоку вирву, що була готова будь-якої миті затягнути мене в епіцентр подій.

Ситуація набирала обертів. Розкручувалася рукою невидимого режисера, який керував виставою з-за лаштунків, вправно смикаючи за ниточки. Їдучи в переповненій маршрутці на Кульпарківську, де знаходилася психіатрична лікарня, я зовсім не відчував довколишнього світу. Мене сповив туман риторичних запитань. Розрахунки та здогадки цілковито заполонили голову. Усе крутилося довкола персони Ельзи Олександрівни, і тим знакам не було ні кінця ні краю. Нетрі виявилася такими густими, що я мало не проїхав зупинку. Вискочивши з автобуса, я помчав у психлікарню.

На жаль, цей медичний заклад відрізнявся від решти більш жорстким пропускним режимом, тож прошмигнути повз чергових санітарів виявилося непросто: «А ви хто?» — «Ким доводитеся?» — «Покажіть документи» — «У студентському не вказана спорідненість» — «Вибачте, нічим не можемо допомогти».

Жодні прохання та вмовляння не діяли на цих загартованих людським болем медиків. Вони стояли незворушно, мов кам’яні ідоли, що звикли до поклоніння.

— Скажіть, хоч у якій вона палаті.

— Тобі від цього стане легше? — запитала санітарка з короткою стрижкою під хлопчика.

— Так, — пригнічено відповів я.

— Сорок дев’ята, — пробубоніла вона.

Без слів подяки я розвернувся і пішов геть.

Вийти з цієї лікарні на світ Божий уже було зціленням. Ковток свіжого повітря вплинув на мене чудодійно, і я вскочив у тролейбус, що готувався рушати. Транспорт розхитувався на стареньких ресорах, і це якимось чином урухомлювало думки. Зваживши всі «за» і «проти», я вирішив будь-що провідати Ельзу Олександрівну — мусив переконатися, що з нею все гаразд. Залишилося вигадати спосіб, як потрапити до психушки. У цьому мені міг зарадити лише Павло — його хитрий розум, здатний до усіляких авантюр.

Фокус, вигаданий товаришем, полягав в елементарній ілюзії. Ми зустрілися з ним наступного дня, і він кинув мені в руки білий халат. Коли я одягнув його, Павло, мов кутюр’є, обійшов мене і, поплескавши по плечах, резюмував:

— Сидить, як на манекені.

— Ти щось краще не міг вигадати? Я цей варіант також розглядав.

— Спочатку я його відкинув, але що простіший прийом, то важче його розкусити. Морда «кірпічьом» і йдеш, куди потрібно. Якщо хтось спитає, відповіси: інтерн Анатолія Степановича.

— А хто це? — поцікавився я, здивований обізнаністю товариша.

— Не знаю. І ніхто не знає. Бачив, стільки там лікарів працює?

Я спрямував погляд на лікарню і на власні очі переконався в надмірній кількості тамтешнього медперсоналу. Для хоробрості Павло запропонував випити коньяку, добре, хоч не медичного спирту, та я відмовився — невідомо, чим це закінчиться.

— Почекаєш на мене?

— Ну, якщо ти вкладешся у двадцять-тридцять хвилин…

— Тоді я пішов.

Із кожним кроком, що наближав мене до лазарету, упевненість у власних діях розсіювалася, мов ранковий туман. У кожній особі, що мала на собі білий халат, убачався потенційний ворог. Споруда лікарні нагадувала в’язницю, а заґратовані вікна лише збуджували мою уяву. У такому закладі кордони між вигадками Ельзи Олександрівни та реальними загрозами майже стиралися.

Поступово я дійшов до центрального входу.

Крок, іще один, двері.

Я зайшов усередину і спідлоба глянув, чи не сидять на вахті санітари з попередньої зміни. Фортуна усміхалася, і я здолав перший рубіж. Тепер усе, що мене цікавило, — це розташування палати номер сорок дев’ять. Я зустрів стареньку бабцю, що розтирала шваброю бруд по підлозі, і спробував вивідати потрібну інформацію, але замість відповіді отримав піднятий угору палець. Але це також результат! Широкими кроками я здолав сходи та вибіг на другий поверх. Очі зупинилися на дверях першої палати, що трапилася на шляху. Номер тридцять дев’ять. Залишалося пройти ще десять дверей, і досягну мети.

Атмосфера, що панувала на другому поверсі, значно відрізнялася від тієї, що була внизу. Білих халатів виднілося менше, проте дивних звуків, що билися об двері палат, намагаючись вирватися назовні, долинало більше. Голова йшла обертом від криків. «Швидше, швидше, щоб не чути цього галасу», — думав я. Коли врешті дійшов до потрібних дверей, то збадьорився. Залишалося просто відчинити їх.

На мій подив, окрім своєї «божевільної», я побачив двох молодиків у білих халатах, із вигляду необтяжених інтелектом. Обступивши ліжко, вони перекидалися глузливими репліками: «З пекла?» — «Та ти що?! Ха-ха-ха!» — «А, може, ти й нас туди відправиш?» — «Ха-ха-ха!». Сцена нагадувала кунсткамеру, де глядачі не лише оглядають виставкові експонати, а й знімають їх на мобільні, аби згодом потішатися. На жаль, таким експонатом була Ельза Олександрівна.

Я закипів ненавистю. Вражений поведінкою недомедиків, із криком підскочив і штовхнув одного з них у спину.

— Ви що робите, звірі?!

Схоже, ніхто не сподівався побачити тут ошалілого хлопця в білому халаті, бо кілька секунд я безперешкодно термосив одного з них. Зрештою, вони оговталися й гуртом кинулися на мене. Я загукав на допомогу, та дует вправно буксирував мене, непроханого гостя, з палати. Останнє, що я встиг побачити, — перестрашений погляд Ельзи Олександрівни.

Та затулити мені рот їм не вдалось, і в коридорі я взяв вищі ноти. Благо, мій відчайдушний крик підтримали голоси з інших палат, і за якийсь час «хор божевільних» давав концерт на цілий поверх. Галас зчинився такий, що лікарня стала нагадувати гігантський вулик, мешканці якого збунтувалися проти вторгнення сторонньої особи. Мені навіть здавалося, що я не чую власного голосу, та, як з’ясувалося згодом, я просто його зірвав. Однак ці потуги виявилися немарними, бо в момент, коли чужі руки перевернули мене,