Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Листи з того світу 📚 - Українською

Читати книгу - "Листи з того світу"

243
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Листи з того світу" автора Сергій Бут. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 67
Перейти на сторінку:
мов піщаний годинник, і поставили на ноги, я побачив перед собою жінку в халаті. Вона суворо наказувала припинити безлад.

— Що тут відбувається?! Ви з глузду з’їхали?! І ще хочете, щоб я підписала вам інтернатуру?

Відчувши під ногами твердінь, я глянув на свою рятівницю, яка сердитим поглядом міряла моїх кривдників. Кинуте нею «марш!» викурило інтернів-аборигенів.

— За що вони так?

— Я — дурниці, а от, як вони з пацієнтів знущаються! — не стримуючи гніву, поскаржився я.

Завідувачка відділення дізналася від мене про негідну поведінку підопічних. А заодно — причину мого вторгнення.

Як не дивно, та ми порозумілись, і мені було дозволено відвідувати Ельзу Олександрівну двічі на тиждень до повного одужання! Я сповна використовував це право два тижні поспіль.

18

Лікування йшло на користь, і з кожним моїм візитом хазяйка виглядала дедалі краще. Натомість із мене ця історія витягла всі жили: не сходила з голови особа, яка стояла за лаштунками цієї вистави; а версія Оксани, що ворожіння й чаклунство походять від нечистого і я граюся з вогнем, усе частіше доводила право на життя. Обставини натякали, щоб я з’їхав із квартири Ельзи Олександрівни, та здаватися я не збирався, адже ще не розгадав до кінця таємницю.

Була середина осені, але погода тішила плюсовими позначками на термометрі. Я вдягнувся майже по-літньому та вирушив на Кульпарківську. Чи не весь персонал знав мене на лице, тож я сміливо переступив лікарняний поріг і попрямував до сходового майданчика. Мене зупинив голос медсестри, яка сиділа на вахті.

— Куди це ви, шановний?

— Як завжди, у сорок дев’яту.

Відповідь була коротка та приголомшлива.

— Вам уже нічого там робити, вашу знайому виписали.

— Виписали? — повторив я услід, не знаючи, як реагувати на таку інформацію.

Жіночка кивнула, і я подався з лікарні з єдиною думкою: якнайшвидше дістатися додому.

Проспект Свободи виявився останньою зупинкою на цьому маршруті. На Кульпарківській я не мав терпіння чекати потрібний автобус, тож тепер мусив іти пішки. Я покрокував у напрямку новозбудованого банку, що своїм зовнішнім виглядом спотворював архітектурний ансамбль позаду пам’ятника Адаму Міцкевичу. Як завжди о цій порі, проспект транспортував собою тисячі людей і автомобілів: скрипіли ресори маршруток, гуділи клаксони таксі, а в повітрі висіли уривки нецензурних висловів пішоходів, які намагалися перейти дорогу. Я скористався милістю одного добродія, який зупинив своє авто перед «зеброю», і перебіг на той бік. Залишилося пройти повз вищезгаданий банк, і я опинився на Галицькій площі.

Нарешті сходи майже рідного під’їзду видали знайомий скрип, а стіни залоскотали ніздрі запахом давнини. Та милуватися всім цим не було часу. Я двічі прокрутив серцевину замка і зайшов у коридор.

— Ельзо Олександрівно! Це Андрій.

Слова втопилися в просторі.

— Ельзо Олександрівно, ви вдома?

Коли я відчинив двері її кімнати, то зрозумів, що всі питання адресувалися лише стінам цієї старої квартири. Лінощі і виснаження повели мене на кухню. Поки варилася кава, голову не покидала думка: «Куди поділась Ельза Олександрівна?» Питання залишалося відкритим, сьогодні фортуна не пестила мене своєю увагою. Мобільний завібрував одночасно з кавоваркою, що почала підстрибувати на плиті від кипіння. Ім’я Альберта на дисплеї обнадіяло, що Ельзу Олександрівну знайдено.

— Слухаю вас, Альберте.

— Доброго дня, Андрію. Як там Ельза? Ви були в неї?

— Її сьогодні виписали, а хіба не ви її зустрічали? — мовив я, відчуваючи, як нейрони продукують тривожні імпульси.

— Ні, не я. А ви зараз де? Може, вона вдома?

— Я, власне, у квартирі.

Між нами зависла пауза. Першим її порушив Альберт.

— Що думаєте робити?

Своїм питанням чоловік загнав мене в безвихідь.

— Не знаю. Я не думав про це, — чесно відповів я.

— Тоді я піду її пошукаю.

Уперше Альберт ухвалив чоловіче рішення. Я побажав йому успіху, а сам поринув у роздуми. Давно в мене не було такого відчуття, коли опускаються руки, коли згасає жага до пошуків, коли питання «що робити?» зависає без відповіді. Затиснутий лещатами відчаю, я з півтори години просидів, ні про що не думаючи, просто медитуючи в стані напівдрімоти. Абсолютний спокій несподівано відродив спогади про те, як ми з Ельзою Олександрівною ходили на спіритичний сеанс. Подія здалася мені тією ниточкою, за яку варто було б смикнути. Невідома сила підняла мене з дивана, і я, вскочивши в кросівки, вибіг із квартири.

На щастя, час іще не встиг відформатувати ту частину пам’яті, де зберігався маршрут до будинку, у якому відбувався спіритичний сеанс. Перехрестя проспекту Свободи та Дорошенка традиційно о цій порі переповнювалось транспортом і людьми. Просуватися ставало дедалі важче, тож я вирішив скористатися таємним ходом. Про нього знали лише студенти та жителі центральної частини міста. Не доходячи до перехрестя, я звернув ліворуч у невеличкий торговий комплекс і, дійшовши до кінця торгівельної зали, опинився на вулиці Дорошенка. Півхвилини, виграні в міського трафіку, дозволили мені ускочити в трамвай, що готувався рушати.

У під’їзді була тиша.

Така, ніби тут ніхто не жив, звісно, крім магів і чаклунів, які із заходом сонця дістають свої книги із заклинаннями та проводять магічні сеанси, чаклуючи над кришталевими кулями та казанами, де вариться чудо-зілля. Урешті пам’ять привела мене до потрібного помешкання, і я негайно постукав у дерев’яне полотно. Луна, що рознесла той звук цілим під’їздом, ущухла, і я прислухався, чи бува ніхто не човгає ногами, підходячи до дверей із того боку. Терпінню настав край, і я ще раз постукав, потім ще і насамкінець підкріпив свої зусилля голосом.

— Ельзо Олександрівно, це я — Андрій! Ви тут?

Та жодного звуку з тамтого боку дверей чутно не було. Надія віднайти хазяйку танула, мов перший сніг у руках, і я, розчаровано схиливши голову, почав помаленьку спускатися.

Попри близькість до центру міста, вулиця була майже порожня. Силуети, що виникали то там, то сям, сприймалися радше як привиди, а не люди. Імовірність зустріти Ельзу Олександрівну на вулиці була критично мала, але я все-таки подався в пішу подорож.

Голова була позбавлена здатності продукувати хоч які-небудь ідеї чи версії: усе, що можна було уявити й усвідомити стосовно зникнення Ельзи Олександрівни, уже було зроблено. Тож залишилося чекати або уповати на милість долі.

Біля географічного факультету роїлися ватаги першокурсників, нагадуючи про навчання. Часу було обмаль. Я зупинився на перехресті і, за правилами дорожнього руху, спершу повернув голову ліворуч, аби переконатись у відсутності зустрічного транспорту, а, коли вже стояв на середині дороги, — праворуч. Те, що я побачив, спинило мене просто посеред проїжджої частини. Тонка фігурка Ельзи Олександрівни, пливучи тротуаром, рухалась у напрямку вулиці

1 ... 36 37 38 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Листи з того світу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Листи з того світу"