Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Сам він, мов янгол руїни, ходив по будинку і зносив усе, що можна було продати. Не чіпав тільки кухонного начиння: чорних горщиків, ослонів, мідяних дзбанів, бо вони йому не нагадували про Мар’яну. Але це було й усе, що поминула його лють.

Коли він увірвався до Мар’яниного покою, то перевернув його догори дном: викинув шаховку з ляльками й книжкову полицю, столик, для неї зроблений, її оздоби й одяг, канапу, ліжко — геть усе.

Тоді почав ходити від покою до покою, забирав усе, що йому не подобалось, і ніс до великої зали. Він стогнав під важкою канапою чи мармуровим столиком, проте не здавався. І кидав усе як попало. Розбивав шухляди й витягав звідти чудове родинне срібло. Геть його! До нього торкалася Мар’яна. Носив оберемками тонкий, білий, як сніг, одамашок і гладенькі льняні простирадла з мережками на долоню завширшки, дбайливо вишиті жіночими руками й складувані не один рік, і шпурляв на купу. Геть їх! Мар’яна не варта цього добра. Він кидався від покою до покою з повними руками порцеляни, не зважав, що десятками розбиває тарелі, не шкодував чашок з випаленим родинним гербом. Геть їх! Хай дістануться кому завгодно. Стягував з горища перини й подушки, такі м’якенькі, що в них можна потонути, як у хвилі. Геть їх! Мар’яна спала на них.

Він кидав лихим оком на знайомі старовинні меблі. Чи є хоч один стілець, де б вона не сиділа, чи канапа, де б вона не спочивала, чи картина, на яку б вона не дивилась, люстра, що не світила б їй, або дзеркало, що не відбивало б її подоби? Він погрожував кулаками тим достойним родинним пам’яткам. Найкраще він зібрав би їх усі й порозтрощував на друзки.

Одначе він вигадав дошкульнішу помсту — все розпродав ти. Нехай його заберуть чужі люди. Нехай воно брудниться в житлах орендарів, хай рветься в байдужих чужих руках.

Не раз-бо він бачив меблі з розпродажу в селянських хатах, збезчещені й принижені, як його дочка. Геть їх! Хай десь валяються з порваним покриттям, з почорнілою позолотою, з поламаними ніжками, з поплямленими стільницями й тужать за колишньою своєю домівкою! Геть на всі чотири вітри, щоб жодне око, жодна рука не змогла їх більше зібрати!

Поки почався розпродаж, Мельхіор Сінклер понакидав більше як півзали всякого добра.

Впоперек зали поставлено довгий стіл, коло нього примостилися розпорядник і писарі, що занотовували кожну продану річ; туди ж Мельхіор Сінклер звелів принести й барильце горілки. У другій половині зали, на ганку й надворі стояли покупці. Народу з’їхалося багато, лунав гамір і сміх. Пропозиції надходили одна за одною, розпродаж був жвавий. А над барильцем горілки, коло свого добра, скиданого як попало, сидів Мельхіор Сінклер, п’яний і знавіснілий. Чуб йому їжився над червоним обличчям, очі вилазили з ямок, грізні, налиті кров’ю. Він горлав, реготав, наче був у найкращому гуморі, і кожного, хто давав добру ціну, підкликав до себе й пригощав горілкою.

Був у тій залі і Єста Берлінг. Він замішався до юрби покупців, але намагався не трапити на очі господареві. Страшно було дивитися на ті гори наверганих речей, на самого Мельхіора Сінклера, і серце Єсті стискалося з передчуття біди.

Дивувало Єсту й те, що ніде не видно було Мар’яниної матері. І, сам не знаючи навіщо, він подався шукати пані Густаву.

Єста поминув не одні двері, поки знайшов її. Господар цього дому був нетерплячий і не любив жіночого скигління та сліз. Йому набридло слухати, як дружина оплакує руїну дому. Сердило його те, що вона побивається за простирадлами й подушками, коли втрачено куди вартніше — дочку-красуню. Отож він ганявся за нею з кулаками по всьому будинку, аж поки загнав до кухні, а тоді до комори.

Далі їй нікуди було тікати, і він стримався, бачивши, як вона скорчилась за сходами і чекає його важкого удару, а може, й смерті. Він лишив її там, але замкнув двері і сховав ключа собі до кишені. Нехай посидить, поки скінчиться розпродаж. З голоду вона в коморі не вмре, а його більше не дратуватиме своїм плачем.

Отож господиня сиділа замкнена у власній коморі, коли Єста йшов коридором від зали до кухні. Він завважив голову пані Густави в маленькому віконці високо під стелею — господиня видряпалась на східці і визирала з своєї в’язниці.

— Що ви там робите, тітко Густаво? — запитав Єста.

— Він мене замкнув, — прошепотіла стара.

— Господар?

— Так. Я думала навіть, що він уб’є мене. Слухай, Єсто, візьми ключа з дверей до зали, зайди до кухні і випусти мене звідси. Той ключ відмикає комірні двері.

Єста так і зробив і за кілька хвилин уже стояв з невеличкою господинею в порожній кухні.

— Ви ж могли послати котрусь служницю по ключа від зали, — сказав Єста.

— Щоб вона взнала, що той ключ відмикає комору? Тоді б я не мала жодної хвилі спокою. Та й, врешті, я тут не гаяла часу, прибрала на верхніх полицях. Там давно вже треба було дати лад. Аж не віриться, як я допустила, щоб там зібралося стільки непотребу!

— Таж ви завжди маєте повно всякого клопоту, — заспокоїв стару Єста.

— Отож-бо й воно. Якби я не назирала за всім, то в цьому домі не крутилася б жодна прядка, не хурчало б жодне веретено. Якби я… — Господиня замовкла і втерла сльозу. — Господи, що я кажу! Таж скоро мені не буде чого доглядати. Він спродує все, що в нас є.

— Яке лихо, — зітхнув Єста.

— Ти, Єсто, пам’ятаєш оте велике люстро у вітальні? Воно таке гарне, рівне, ніде не викривлене, та й позолота дуже добра. Я одержала те люстро від своєї матері, а він хоче тепер і його продати.

— Ото навіжений!

— Справді навіжений. І завше такий був. Не втихомириться, поки ми не підемо з торбами, як майориха.

— Ну, до такого не дійдеться, — мовив Єста.

— Дійдеться, Єсто. Коли майориха покидала Екебю, то віщувала нам біду. І ось вона приходить. Майориха не допустила б, щоб він продав Б’єрне. Уяви собі, продає старовинну порцеляну, свої родинні чашки! Майориха ніколи б не допустила до такого.

— А що з ним сталося? — запитав Єста.

— Розгнівався, що Мар’яна не вернулась. Він усе дожидався її. Ходив алеєю цілими днями й чекав. Мабуть, з туги схибнувся. А я нічого не смію сказати…

— Мар’яна думає, що