Читати книгу - "Затемнення"

Вона нечутно підвелася і тихо, наче привид, підійшла до дверей.

— Добраніч, Белло, — прошепотіла вона і зачинила двері, вийшовши з кімнати.

— Добраніч, Розаліє, — пробурмотіла я їй навздогін.

Потому я довго не могла заснути.

А коли нарешті прийшов сон, мені примарився кошмар. Я повзла темною, холодною і незнайомою вулицею, під легеньким снігом, залишаючи позад себе кривавий шлейф. Примарний янгол у довгому білому вбранні обурено спостерігав за моїм пересуванням…

Наступного ранку, коли Аліса везла мене до школи, я всю дорогу сердито дивилася в лобову шибку. Я не виспалася, і від цього моє ув’язнення дратувало мене ще більше.

— Сьогодні ми поїдемо в Олімпію[11] або деінде, — пообіцяла вона. — Буде весело, еге ж?

— Чому б тобі просто не замкнути мене у підвалі, — запропонувала я, — лишити бича, а про калач забути?

Аліса насупилася.

— Тоді він забере «Порш», бо я погано виконуватиму свою роботу. Тобі має бути весело.

— Це не твоя хиба, — промовила я, не ймучи віри, що й справді почуваюся винною перед нею. — Побачимося за обідом.

Я попленталася на англійську. Без Едварда день буде гарантовано нестерпним. Я ледве дотерпіла до закінчення першого уроку, цілком переконавшись, що таким ставленням я роблю собі лише гірше. Коли продзвенів дзвоник, я підвелася без надмірного ентузіазму. У дверях, які він відчинив для мене, стояв Майк.

— Едвард цього тижня у поході? — дружньо запитав він, коли ми виходили надвір під невеличкий дощ.

— Ага.

— Хочеш сьогодні увечері розважитися?

Невже він справді на це сподівався?

— Не можу. У мене «вечірка в піжамах», — буркнула я.

Обдумавши мою відповідь, він дивно на мене подивився.

— Чому ти…

Майкове запитання обірвалося на півслові гучним розкотистим ревінням, яке розітнуло стоянку позаду нас. Усі, хто стояв на тротуарі, пооберталися на цей звук, вражено дивлячись на чорний мотоцикл, який зі скреготом зупинився на самісінькому краю бетонного покриття. Двигун продовжував гарчати.

Джейкоб нетерпляче замахав до мене руками.

— Біжи, Белло! — закричав він, перемагаючи скажене ревіння мотора.

Я стала на місці як укопана, нічого не розуміючи. Потім швидко глянула на Майка. У мене було лише кілька секунд.

Чи зайде Аліса так далеко, щоб затримати мене в усіх на очах?

— Я нагло захворіла і поїхала додому, гаразд? — сказала я Майку з несподіваним пожвавленням.

— Гаразд, — пробурмотав він.

Я швидко поцілувала Майка в щоку.

— Дякую, Майку. Я заборгувала тобі одну відмазку! — гукнула я на ходу.

Джейкоб ударив на газ, широко усміхаючись. Я застрибнула на сидіння позад нього, міцно обхопивши його за пояс.

На порозі кафетерію я побачила Алісу. Її рот скривився, а очі палали від люті.

Я кинула їй один винуватий погляд.

Потім ми погнали по асфальтованій дорозі з такою швидкістю, що мій шлунок залишився десь далеко позаду.

— Тримайся, — заволав Джейкоб.

Я заховала обличчя у нього за спиною, коли ми мчали по автостраді. Я знала, що він скине швидкість, коли ми перетнемо квілеутський кордон. Доти мені треба було протриматися. Я тихо й гаряче молилася, щоб Аліса не погналася за мною і Чарлі мене випадково не побачив…

Ми без пригод дісталися на безпечну територію. Моцик скинув швидкість, Джейк випростався і засміявся. Я розплющила очі.

— Нам удалося! — загорлав він. — Непогано, як для нападу на в’язницю, еге ж?

— Гарно придумав, Джейку.

— Я згадав, ти казала, наче та кровопивця-провидиця не здатна передбачити, що збираюся робити я. І я радий, що ти про це не думала — бо в іншому разі вона б не пустила тебе до школи.

— Саме тому я не обмірковувала цього варіанту.

Він переможно засміявся.

— Що ти збираєшся сьогодні робити?

— Нічого! — засміялася я у відповідь. Як гарно бути вільною!

РОЗДІЛ 8. ТЕРПЕЦЬ

Безцільно блукаючи, ми знову вийшли на берег. Джейкоб досі був переповнений гордості, що винайшов план мого звільнення.

— Гадаєш, вони тебе шукатимуть? — запитав він із на дією у голосі.

— Ні, — я була певна щодо цього. — Але сьогодні увечері вони дадуть мені прочуханки.

Він підняв камінець і жбурнув його стрибати по хвилях.

— Тоді не повертайся, — запропонував він.

— Чарлі це сподобається, — зазначила я із сарказмом у голосі.

— Б’юся об заклад, що він буде не проти.

Я не відповіла. Скоріш за все, Джейкоб мав рацію, і мені нічого не залишалося, як мовчки поскреготіти зубами. Як несправедливо, що Чарлі відчуває таку велику прихильність тільки до моїх квілеутських друзів! Цікаво, чи змінилися б його уподобання, якби він дізнався, що насправді вибір стоїть між вампірами та вовкулаками?

— То який у зграї свіженький скандал? — запитала я жартівливо.

Джейкоб став на місці як укопаний, а потім подивився на мене враженими очима.

— Що таке? Це був жарт.

— А-а, — мовив він і відвернувся.

Я чекала, що він казатиме далі, але він, здавалося, про щось глибоко замислився.

— А що, справді є скандал? — запитала я.

Джейкоб кашлянув.

— Я так звик, що усі завжди про все знають, що й забув, як це — мати власний затишний куточок у себе в голові.

Декілька хвилин ми мовчки йшли уздовж кам’янистого берега.

— То що це? — нарешті запитала я. — Те, про що кожний у твоїй голові вже дізнався?

Він зволікав, наче вирішував, скільки з того можна мені розповісти. Потім зітхнув і мовив:

— Квіл закохався. Це імпринтинг. Він став третім. Інші почали непокоїтися. Мабуть, це трапляється частіше, ніж розповідають легенди… — Джейкоб насупився, а потім повернувся і поглянув на мене. Він дивився мені просто в очі, без жодних слів, а між бровами від зосередження залягли глибокі зморшки.

— Чого ти дивишся? — зніяковівши, запитала я.

Джейкоб зітхнув.

— Та так, нічого.

Джейкоб рушив далі. Він потягнувся — здавалося, несвідомо — і взяв мене за руку. Отак, без жодних слів, ми ступали кам’янистим пляжем.

Я уявила, якими видавалися ми збоку, йдучи берегом і тримаючись за руки — звісно, наче парочка, — і подумала, що треба забрати руку. Але ми з Джейкобом завжди так ходили… Жодних причин, щоб починати зараз з’ясовувати стосунки з цього приводу.

— Чому Квілове кохання викликало такий ажіотаж? — запитала я, побачивши, що він не збирається розповідати далі. — Це тому, що він новенький?

— Аж ніяк.

— Тоді в чому справа?

— Це ще одна з давніх легенд. Пора б уже нам перестати дивуватися, що всі вони — правдиві, — тихо промовив він сам до себе.

— Ти мені скажеш — чи я мушу здогадатися?

— Ти б нізащо не здогадалася. Розумієш, донедавна Квіл