Читати книгу - "Без козиря"

Інженер, вражений його тоном і безглуздим запитанням, спересердя не міг зв'язати трьох слів, але сипав ними, як горохом:

— Ага, ось де ви! Ідіот!.. Дубина! Двері перед самим носом… Ви за чим дивитеся? Де охорона? Чому раніше німці…

Ошелешений і принижений, начальник варти стояв з одкритим ротом, аж доки інженер Дзіковський не захлинувся словами.

— Так ви не хочете говорити, пане інженер? — знову сказав він з тупою впертістю.

У притишеному натовпі почулося заворушення, потім рука одхилила одного гайдамаку, і перед Котом-Котенком зупинився все в тій же потертій шкіряній куртці Максим Мостовий. Він збив назад кепку й зміряв начальника варти глузливим поглядом:

— Не з тим хазяїном балакаєш, пане сотнику! Ми тут хазяї, робітники! У нас питай, хто дав гудок.

— Ага, почув, почув? — схопилось над головами. — Котись звідси, пане Котенко!

Такий тон у балачках з ним начальник варти почув уперше. Він скривився, позеленів і враз заверещав, ніби його штрикнули в бік вилами:

— Взяти його! Заарештувати! Розійдись!

Гайдамаки кинулись до Мостового, але в цей час увесь натовп подався на захист, і варта, охоплена залізним кільцем із чорних шахтарок, відчула нарешті нікчемність своєї сили. Її відвага випарувалась так само хутко, як збудилась наказом свого начальника. Орудуючи прикладами, гайдамаки почали відступати. Кіт-Котенко теж уже намагався скоріше опинитися поза цим страшним кільцем. І вже машинально викрикнув: «Розійдись, розійдись!» Добігши до воріт, він набрав повні легені повітря і викрикнув:

— Я вам, шельми, покажу. Всіх перестріляю!

Мостовий збентежено озирався на всі боки, шукаючи Байду: це був найзручніший момент обеззброїти варту, але Байди не було. Із охорони з револьверами з'явилось тільки троє. А Кіт-Котенко кричав уже за ворітьми: «Повішаю! У тюрмі згною!»

Шахтарі, хапаючи грудки вугілля, кинулись услід за вартою. Кіт-Котенко зміркував, що тепер досить ще одного слова, і в голову йому, як град, полетить гостре груддя. На варту, що так полохливо вискочила з двору, він покладатися вже не міг, але, щоб не подати вигляду, все ще голосно вигукував:

— Правий фланг, перебіжкою до казарми! Лівий — перебіжкою! Розстріляю дезертирів!

По натовпу перекотився задоволений гомін; перед ним відступала озброєна сила. У сірому тумані тепер усі бачили, як гайдамаки, підібгавши хвости, давали тягу до своєї казарми. Шахтарі заулюлюкали їм услід.

Натішившись з переполошених гайдамаків, шахтарі знову повернулися на подвір'я шахти. Слідом за ними прибіг і захеканий Гордій Байда і тут же, розшукавши кого слід, тицьнув їм револьвери.

— Де ж ти був раніше? З такою кількістю зброї ми б зразу порішили варту.

— А тепер гайдамаки заховалися в казармі!

Байда і сам бачив, який влучний момент проґавили.

— Але ж мене дома не було. Чули ж, що архарівці вночі приходили, — виправдувався він.

Коли розпочався мітинг, за плечима Максима Мостового стояло вже чоловік з двадцять, озброєних гвинтівками й револьверами. Гордій Байда, підперезаний кулеметною стрічкою і з гвинтівкою в руках, виглядав найбільш грізним. Люй Лі теж був з гвинтівкою, Василь Моренко заткнув наган за пояс. Інші також намагались виставити наперед хто наган, хто гвинтівку.

Шахтарі, побачивши у себе в руках зброю, відразу відчули свою силу. Їх тепер не зможуть залякати ніякі коти-котенки. Натовп заклекотав сотнями різноманітних голосів.

Максим Мостовий стояв на естакаді, і його було видно всім. Він зняв догори руку:

— Товариші! Тривожний гудок примусила нас дати нахабна поведінка варти. Вона вже до того розгнуздалась, що спалила на вогні червоні прапори, спалила архів профспілки.

— Геть варту! — загукали в натовпі.

— Варта, товариші, вже не законна влада. Я вас вітаю з поваленням гетьманської влади і з встановленням влади Рад! Гайдамаки ще пробують огризатись, але Червона армія перейшла вже в наступ і крок за кроком звільняє від німецьких наймитів Україну.

Коли вщухли оплески і радісні вигуки, Мостовий продовжував:

— Рудничний комітет схвалив загальний страйк у Донбасі, але і досі не подає команди. Доки ж ми будемо чекати?

— Правильно! До біса такий рудничний комітет. Там засіли меншовики та есери.

— Вони хочуть помиритися з хазяями надбавкою кількох копійок, а ми, більшовики, кажемо, що робітник має право не тільки на надбавку, а й на всі прибутки шахт і заводів. Усе це з нього взялося. Але ми можемо добитися своїх прав тільки тоді, коли проженемо експлуататорів і саботажників.

— Варту, варту спочатку! — гукнув хтось. Його охоче підтримали інші.

— І адміністрацію!

— Треба взяти їх нижче поясниці, і так, щоб вони відчули, що їх тисне робоча рука! — вигукнув Власов з естакади.

— Дай я скажу! — наперед продерся старий шахтар. — Були Ради — притихли пани, зробились як шовкові; їхній верх узяв — стали ще лютіші. А хто робить на них? Ми, чудаки! Так от нехай тепер самі пани посидять під землею, і я вже не хочу бути дурнем, не полізу в шахту, доки не проженемо усіх кровопивців!

Натовп галасував, здіймав руки, вимагав негайно припинити роботу на шахті й перебрати управу до своїх рук.

— І знову зуби на полицю? — пискливий голос належав Задої. Біля нього стояв штейгер Варивода й пхекав:

— А це ж їхня тактика — морити голодом людей, щоб потім легше зняти на бунт.

— Їм аби свого добитись, а про нас — байдуже!

На естакаду вискочив захеканий Пантелеймон Петрович. Він хапався то за пенсне, то за поручні:

— Панове! Я спізнився трохи… Але я чую, тут уже пахне чимсь.

— Ви завжди услід тупицею.

— Ми, рудничний комітет, то ість ваша ж професійна організація. Варта познущалась…

— Помиритеся, ще й цілуватися будете.

— Цей громадянин, я не знаю, хто він, провокує вас на заколот, на повстання. Хіба ми не можемо добитися поліпшення мирним шляхом, без крові, без жертв?

— Словом і комара не вб'єш!

— Геть його до біса!

— Ми вимагаємо…

У нього поморщився ніс, ніби він нюхнув нашатирю. Окремим гуртом стояли відкатниці. Серед них була й Маруся. Вони голосно реготали:

— Висякайся! А ще береться вчити!

— Проженіть його! — кричали з натовпу. — Нехай іде собі до панів, а тут їх немає! — І перекривили: — «Панове, панове». Сволота!

Максим Мостовий, замість відповіді на недоладне істеричне вигукування Пантелеймона Петровича, тільки окинув поглядом його миршаву постать, чмихнув і зневажливо махнув рукою. Робітникам цей рух сказав більше, аніж довга промова. Але до бильця підбіг запінений і злий штейгер Варивода. Він скинув кашкет зі своєї стовбоватої голови і хапаючись закричав:

— То ще