Читати книгу - "Осінь патріарха"

- я повторюю по буквах, щоб ви пам’ятали, скільки й житимете: віднині тягар ваших слів ляже на вас, - і я за вас не відповідаю, панотче!..” Увесь світ закляк у важкому сні цього тижня, сповненого лихих знамень, поки він не зводився зі свого гамака навіть для того, щоб поїсти, - лежав, одганяючи пташок, які сідали просто на нього, відмахувався від сонячного проміння, яке пробивалося крізь навіс, - думав, що то теж пташки; він нікого не прийняв і не віддав жодного наказу, але служба охорони громадського порядку не поворухнула й пальцем, коли юрби підкуплених фанатиків удерлися до резиденції папського посла, пограбували там музей історичних реліквій, схопили нунція, котрий саме ніжився в басейні, і витягли голого на вулицю, - “вони обгидили його з голови до ніг, мій генерале!” - та він і не ворухнувся в своєму гамаці, ані оком не змигнув, коли його сповістили, що нунція верхи на ослі возять торговим районом, ллють па нього з балконів помиї та кричать: “агов, товстопуза діво ватиканська, ти скоро вже розродишся?..” - і лише коли нунція ледь живого покинули на базарному звалищі, він звівся з гамака й рушив до конференц-залу, відмахуючись від пташок і рвучи павутину, яка з’явилася за час жалоби, - на рукаві в нього й досі була чорна пов’язка, а очі геть запухли від безсоння; він наказав посадити нунція на пліт, дати йому їжі на три дні й залишити напризволяще посеред моря, там, де пропливають кораблі з Європи: хай увесь світ знає, що тут чинять із чужаками, які здіймають руку на велич нашої вітчизни, - “і хай сам папа затямить раз і назавжди, що він велике цабе в Римі, поки сидить на своєму золотому троні зі своїм перснем, а тут я - це я, чорти б вас побрали, паскуди довгополі!” Це вплинуло, бо ще до кінця того року питання про канонізацію Бендісьйон Альзарадо було поставлене знову; домовина з її нетлінним тілом тепер стояла в головному нефі кафедрального собору, сюди приходили для поклоніння, небіжчицю вславляли з вівтарів, стан війни з Ватиканом скасували, юрби на Військовій площі славили мир і господа нашого, а в цей час він приймав з усіма почестями аудитора Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижника та оборонця віри, монсеньйора Деметріо Альдоуса, на прізвисько “еритреєць”, якому було доручено вивчити до дрібниць життя Бендісьйон Альгарадо, щоб не зосталося ні найменшого сумніву щодо її святості; “все на ваш розсуд, панотче”, - сказав він, не відпускаючи руки смаглявого абіссінця, котрий відразу ж завоював його довір’я, бо над усе любив життя, їв ігуанячі яйця, захоплювався півнячими боями, мулатками, танцями, - “так само, як і ми, мій генерале!” - отож за його наказом перед цим чортовим законником розчинилися всі двері - ніхто не смів чинити йому перепон, адже у всьому безмежному царстві скорботи не було нічого прихованого від людських очей, нічого такого, що не свідчило б незаперечно: сам бог повелів Бендісьйон Альварадо стати святою, - “вся вітчизна ваша, панотче, все до ваших послуг!” - ясна річ, усе було до його послуг: війська навели лад у резиденції папського посла, і перед домом ще до світанку вишикувалися незліченні лави одужалих прокажених, які прийшли сюди показати молоду шкіру на місці давніх виразок; прийшли колишні хворі на недугу святого Вітта - тепер вони залюбки просилювали нитку в голку перед усіма недовірливими; прийшли ті, що розбагатіли, граючи в рулетку, - вони розказували, як Бендісьйон Альварадо являлась їм уві сні й називала щасливі номери; прийшли ті, хто розшукав своїх рідних, котрі пропали безвісті, й ті, хто знайшов тіла своїх утоплеників, і ті, хто не мав нічого, а нині має все, - вони посходилися звідусіль і нескінченним потоком пливли через душний кабінет, прикрашений аркебузами, якими колись убивали канібалів, та панцирами доісторичних черепах сера Уолтера Рейлі, золотошукача: в цьому кабінеті невтомний еритреєць вислуховував їх усіх, не ставлячи ніяких питань, не перебиваючи, - спітнілий, він безперестану курив свої дешеві сигари, хоч у кімнаті й так нічим було дихати від диму та запаху людських тіл, і ретельно записував усі свідчення, примушуючи кожного свідка підписуватися під своїми словами: “той пише своє повне ім’я, той ставить хрест або прикладає пальця, достоту як ви, мій генерале, - одне слово, всі розписуються, хто як може”; тільки-но виходив один відвідувач - до кабінету заходив другий, точнісінько такий, як і попередній: “у мене були сухоти, панотче”, - починав він, - “у мене були сухоти”, - записував еритреєць, - “а тепер послухайте лишень, як я співаю!”, “я був імпотентом, панотче, а тепер ось тільки гляньте!” - “я був імпотентом”, - записував еритреєць вічним чорнилом, щоб його точних записів ніхто не виправив, поки й роду людського, - “в мене був живий звір у череві, панотче”, - “в мене був живий звір у череві”, - безжалісно записував еритреєць, задурманений міцною кавою, отруєний смердючими сигарами, припалюючи щоразу нову од недогарка, - “сидить розхристаний і смалить, - справжній мужчина, мій генерале!” - “еге ж, - згоджувався він, - справжній мужчина, нічого не скажеш! кожному своє!” - а священик трудився без перепочинку, нічого не їв аж до смерку, - щоб не гаяти часу, - і навіть увечері не спочивав, а, скупавшись, ішов до порту, заходив у першу-ліпшу таверну, вдягнений у латану полотняну сутану, голодний, як вовк, - сідав за один стіл з вантажниками, їв з ними одну юшку, розбирав рибу, як вони, руками, перемелював навіть кістки своїми диявольськими зубами, що аж сяяли в темряві, сьорбав юшку просто з миски, - “наче якийсь волоцюга, мій генерале!..” - свій серед того наброду, серед моряків із обшарпаних вітрильників, що возять на продаж мавп та зеленкуваті банани, возять цілими партіями молоденьких повій - “у скляні готелі Кюрасао, до Гуантанамо, панотче, до Сантьяго-де-лос-Кабальєрос, хоч там і моря нема, щоб причалити, панотче, до всіх тих найгарніших і найсумніших островів, що про них ми мріяли ночами, аж до вранішньої зорі, панотче, - згадайте, які ми робилися самі на себе не схожі, коли шхуни відпливали, згадайте віщуна-папугу, котрий угадував майбутнє в домі Матильди Ареналес, згадайте раків, які вилазили з мисок із юшкою, згадайте акулячий дух, і далекий гуркіт барабанів, - оце життя, панотче!” - “атож, хлопці, кляте життя!..” - “він таки по-нашому говорить, мій генерале, наче народився у Кварталі Собачих Бійок!..” - він ганяв з ними на пляжі м’яча, вивчився грати на акордеоні краще, ніж музики з узбережжя, співав краще від них, швидко вивчив добірну моряцьку говірку і міг будь-кого за пояс заткнути своєю гучною непристойною латиною, випивав з моряками в халупах базарних педерастів, побився з котримсь, бо той хулив господа бога нашого, - “вони духопелять одне одного, що робити, мій генерале?..” - він наказав одійти й не розбороняти їх, - “переміг святий отець, мій генерале!” - “я так і знав! - задоволено вигукнув він, - сказано, справжній мужчина!” - і до того ж зовсім не такий легковажний, як