Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Коханням? Так-так, — промовила Мотря, — я відчуваю, як вони збуджуються під язиком, як обволікують зубчики, як відтягують солодку мить проникання в горло.

Права рука панни Мотрі пірнула під обрус і, не гаючись, розщепнула ґудзики на штанах героя. Пальчики в неї ніжно-соромливі, мов кошенята пестливі, а в такі нетрі ніколи ще й не проникали, аж їм, бідолашкам, жаско від цього, вони тремтять і стогнуть, а нігтики відсвічують червоними жарівками, показуючи шлях.

— А я відчуваю, як проковтнуті вустриці, продовжують жити в мені, — заплющила очі Хівря і її ліва рука так само пірнула під обрус. — Вони там збираються в гурт і танцюють, танцюють, купаючись у водоспадах шлункових соків…

Бумблякевичу нічого не залишилось, як заплющити очі в чеканні грому і блискавок, адже рука панни Хіврі з розгону налетіла на усе вже готове, і це її дещо спантеличило. Вона намацала розщіплену ширінку, а на протилежному березі — ще чиїсь пальці! Долоні обох рук ураз зайняли бойову поставу, нігті наїжились, наче списи. Ще мить — і не обійшлося б без крови. Але ось у цей час поміж обох розчепірених долонь проросло дерево миру і зашуміло буйним листям своїм. Пальці пробігли з обох сторін по гладенькій і ніжній корі, лють їхня опала, вони втихомирилися, і почали бити поклони новому ідолу в той час, коли в їхні каплички заходили й виходили прочани, проникаючи у такі закутки, про які й не підозрювали їхні господині.

— Мені здається, — сказав Бумблякевич, — що я не проти був би перетворитися на якийсь час на таку вустрицю, дозволивши себе проковтнути.

— О-о, ми б вас ковтали довго-предовго, ми б вас вигойдували на язичках, аж доки не висьорбали б до дна кости, — мрійливо вуркотіла Хівря.

Бумблякевич відчув, що гроза минула, і можна розплющити очі. А розплющивши їх, мало з крісла не беркицьнув. Прямісінько до їхнього столу дріботіла з тацею пухких лімузій панна Фрузя.

Бумблякевич легенько кахикнув і розплився в посмішці. Не тільки тому, що побачив кохану. Якраз у цей момент лілейні пальчики жриць видобули зі свого ідола сакральну живицю.

— Прошу наші смаколики, — промовила Фрузя, ставлячи тацю на стіл.

Руки Бумблякевича вистрибнули з-під обруса бешкетними котами, і вп'ялися в розкішний м'якуш лімузії мокрими липкими пальцями, від чого та аж заблищала.

Фрузя зацікавлено втягла чутливим носиком повітря і в її розмореній голівці почала свіркотіти якась нервова, ще не оформлена в слова, думка.

— Ах, це морозиво вже розтануло, — сказала Мотря і облизала пальці, залиті білою патокою.

— Тут надто спекотно, — сказала Хівря, і теж облизала пальці.

— У вас під столом є морозиво? — поцікавилася Фрузя.

— Так, там прохолодніше. І ми його тримаємо під столом, щоб не так хутко розтавало. Та, на жаль, воно вже розтеклося.

— Може, я принесу вам свіжого морозива? — спитала Фрузя, принюхуючись. — А це дозвольте мені забрати.

— А там уже нічого забирати, — сказав Бумблякевич, розчавлюючи в жмені гроно винограду. — Можеш нам принести хіба що льоду до шампана. Тут і справді духота.

Фрузя прибрала зі столу зайве і, нагородивши любовною усмішкою обранця свого серця, подалася вглиб зали.

Оркестра в цей час гримнула марша, і радісний гомін сколихнув залу. На велетенській таці восьмеро кухарів винесли печеного однорога. Лежав на таці засмажений до червоного, вкритий блискучим тлущем, а голова з білим рогом спочивала на передніх ногах. Навіть сюди, де сидів Бумблякевич, долинув запах печені і спецій.

Гості знову привітали героя оплесками, і той змушений був підвестися і вклонитися.

Тацю з печенею поставили посеред зали на столі. Ще четверо кухарів викотили на візку величезне паруюче барило.

— Ах, одноріг! — облизала вуста Мотря. — І козацький борщ! Пане Бумблякевич, мені будь-ласка, кавальчик стегна!

— А мені — вухо! — заволала Хівря. — Вухо! Негайно! Бо ж вони його зараз геть пошматують! І обидва яйця! Не забудьте!

Вони просто виштовхнули його з-за столу, і він таки був змушений почимчикувати на середину зали. Як виявилося, саме йому й було відведено честь першому розтяти печеню. Публіка втихла і зачудовано стежила за святковою подією. Бумблякевич спинився коло печеного однорога й оглянув його з гордою втіхою. Ось ця спина, на якій він мчав, ось ця могутня шия, за яку він тримався, ось ці очі, які дивились на нього, і писок, який промовляв. Але придивившись уважніше, зрозумів, що голова була не справжня, а виліплена з паштету, штучні очі світили чаклунським вогнем, а білий ріг — це всього на всього закручене гвинтом масло.

— Виберіть собі, пане Бумблякевич, найласіші шматочки, — підказав Джавала.

Ніж розітнув укрите хрумтливою шкуринкою стегно і вирізав шмат м'яса. Зайшовши ззаду, Бумблякевич штрикнув ножем попід хвіст, шаркнув туди й сюди й під оплески гостей вишпортав на тацю два великі яйця. Усі схвально загомоніли, вбачаючи у всьому цьому ознаки бувалого мисливця. Після того ніж утяв півголови разом з вухом, яке було встромлене у паштетову масу.

— А серце! Серце! — знову підказав Джавала.

Серце лежало на таці поряд з грудьми. Бумблякевич вгородив у нього ножа і отак, тримаючи у лівій руці тацю, а в правій ножа з наштрикнутим серцем, рушив до свого столу. Вигуки «Браво!» і «Слава!» лунали йому вслід, а Купчаківни навіть встали з-за столу і плескали в долоні, промовляючи вологими вустами слова захвату і подиву.

Тепер уже і решта гостей обступила тацю, а кухарі, зблиснувши ножами, заходилися краяти печеню, інші черпали борщ і наливали в горнята, а дівчата у вишиванках розносили по столах.

Бумблякевич поклав серце собі на тарілку. Дівчата поділили межи собою яйця і решту м'яса. Фрузя принесла борщу і знову допитливим поглядом обстежила панночок.

— Прошу козацького борщу! Його слід випити перед тим, як спожити м'ясо однорога. Такий у нас звичай.

— Кому ви це говорите? — здивувалася Мотря. — Покоївка буде нас вчити звичаям?

— Я не вам казала, а панові Бумблякевичу, — промовила ображеним тоном і відійшла.

— Це той самий борщ, який зварила Мальва? — спитав, вдихаючи запашну пару.

— Ну, зварила — це гучно сказано. Борщ варили кухарі за Мальвиним переписом. Вона тільки була присутня при готування усіх складників, а потім з'явилася під кінець, щоб заправити.

— А чому її самої не видно?

— Вона завше запізнюється.

Борщ своєю барвою скидався на червоне вино, він і п'янив, як вино, б'ючи гарячою хвилею в груди, проникаючи в жили і збурюючи кров. Дивочуйний запах закручував голову, мовби разом з борщем вливалася нездоланна міць, душа, відважна і відчайна, скипала і підносилася, рвалася вгору, пориваючи за собою і тіло. То був борщ, якого