Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Ну що, хлопці, хто кине їм рукавичку? — гукнув у рупор зазивало. — Хто хоче спробувати? Станьте на бій — і можете виграти п’ятірку фунтів! — волав він між гупаннями бас-барабану.

— Я! — скрикнув Френк. — Я хочу спробувати, я!

Він струсив зі свого плеча руку отця Ральфа, який хотів був його стримати, і ті люди у натовпі, які мали змогу бачити зріст Френка, засміялися й поблажливо виштовхнули хлопця наперед.

Але зазивало повівся надзвичайно серйозно, коли один із боксерів трупи подав Френку руку і допоміг йому вибратися драбиною на поміст, щоб стати з одного боку шеренги з восьми учасників.

— Не смійтеся, панове. Цей хлопець не дуже великий, але він визвався першим. Ви ж знаєте, що головне у поєдинку — не розмір пса, а розмір його бажання битися! Ну от, маємо одного маленького сміливця! А де ж великі сміливці, га? Вдягніть рукавичку — і здобудьте п’ятірку, спробуйте встояти проти одного з боксерів трупи Джиммі Шармена!

Поступово ряди добровольців поповнилися молодими хлопцями, які, сором’язливо стискаючи в руках свої капелюхи, позирали скоса на професіоналів, що стояли поруч, немов добірні створіння. Отцю Ральфу страшенно хотілося залишитися і подивитися, що буде далі, але він неохоче дійшов висновку, що треба забирати Меґі подалі від шатра. Він підняв її, крутнувся на п’ятах і пішов геть. Та Меґі заверещала, і чимдалі він ішов, тим голосніше вона верещала; люди почали обертатися, а оскільки священика добре знали всі, то виникла не лише скрутна, а й принизлива для нього ситуація.

— Послухай-но, Меґі, я не можу повести тебе туди! Бо твій батько з мене три шкури здере — і за діло!

— Хочу бути з Френком, хочу бути з Френком! — несамовито верещала Меґі, хвицаючись ногами і намагаючись вкусити отця Ральфа.

— От зараза! — вилаявся священик.

Підкоряючись неминучому, він засунув руку до кишені, щоб знайти необхідну суму грошей, і підійшов до відкинутої поли шатра, скоса одним оком позираючи, чи немає поруч кого-небудь із хлопців Клірі. Але їх ніде не було видно, і він резонно припустив, що вони або пробують своє щастя в змаганні з підковами, або десь натоптуються морозивом та пирогами з м’ясом.

— Її не можна сюди заводити, отче! — перелякано мовив розпорядник.

Отець Ральф підкотив очі.

— Якби ви порадили мені забрати її звідси і при цьому уникнути арешту за намагання розбестити дитину, то я б із радістю відмовився! Але її брат визвався битися, і дівчинка не хоче його залишати, доки не побачить двобою, в якому він змусить ваших хлопців перетворитися на жалюгідних любителів!

Розпорядник стенув плечима.

— Ну то заходьте, отче. Хіба ж я можу вам перечити? Заходьте, але тримайте її подалі, заради бога! Ні, ні, отче, заберіть ваші гроші — Джиммі це не сподобається.

Здавалося, у шатрі яблуку ніде впасти від чоловіків та хлопців, що купчилися біля центрального рингу; отець Ральф, міцно тримаючи Меґі, знайшов місце позаду натовпу, під брезентовою стіною. Повітря всередині було імлистим від цигаркового диму і пахло тирсою, яку накидали, щоб всотати багнюку. Френк, як найперший доброволець, вже був у боксерських рукавичках.

Хоча це траплялося нечасто, але інколи звичайний чоловік із публіки спромагався вистояти належну кількість раундів проти одного з професійних боксерів. Ясна річ, вони не були найкращими у світі, але до трупи входили декотрі з найкращих в Австралії. Френк, якого через малий зріст виставили проти боксера найлегшої ваги, нокаутував суперника з третього удару і висловив бажання помірятися силами з ким-небудь іще. До того часу, коли він бився вже з третім професіоналом, чутка поширилася, і до шатра набилося стільки народу, що розпорядники вже не могли запхати жодного додаткового глядача.

Він майже не пропускав ударів, а ті нечисленні, що пропустив, лише посилювали його лють, яка ніколи не припиняла тліти в його душі. Очі Френка налилися шаленством, вони бризкали несамовитістю, в кожному з супротивників він бачив Педді, а вигуки та схвальні верески натовпу пульсували у його голові, як один голос, що ритмічно вигукував: «Бий! Бий! Бий!» Як же ж він чекав на можливість побитися відтоді, як приїхав до Дрогеди! Бійка була єдиним відомим йому способом позбутися гніву та болю, і коли Френк завдавав завершального удару, йому здалося, що гучний пульсуючий голос у його голові змінив своє «Бий-бий!» на «Убий, убий, убий!»

Його виставили проти одного зі справжніх чемпіонів, боксера-легковаговика, якому дали завдання тримати Френка на відстані й розвідати, чи вміє він не лише завдавати разючих ударів, а й боксувати. Очі Джиммі Шармена сіяли. Він завжди був насторожі, видивляючись майбутніх чемпіонів, і отакі невеличкі провінційні шоу допомогли йому знайти декількох. Легковаговик зробив так, як сказали, але йому довелося сутужно, хоча він мав довші руки і вмів тримати дистанцію: Френк, одержимий бажанням убити цю танцюючу, але недосяжну постать, шалено напосідав і більше нічого перед собою не бачив. І з кожним клінчем, кожним шквалом ударів він вчився, бо був одним із тих надзвичайних людей, які не втрачали здатність думати навіть у розпал найстрашнішої люті. На прочухани, щедро відміряні йому цими вмілими й досвідченими кулаками, він не зважав — він вистояв належну кількість раундів, хоча очі його позапухали, а брови й губи були розсічені. Зате він заробив двадцять фунтів і повагу кожного з присутніх чоловіків.

Коли отець Ральф на мить ослабив хватку, Меґі запручалася, вирвалася з його рук і чкурнула з тенту попри спроби спіймати її. Він розшукав її надворі й побачив, що мала виблювала і тепер намагалася витерти заляпані черевички маленькою хусточкою. Не кажучи ні слова, священик дав їй власну хустку і ніжно погладив її голову, що стрясалася від плачу. Від затхлої задухи всередині шатра його теж нудило, і він пожалкував, що солідність його суспільного стану не дозволяє йому виблювати вміст свого шлунка на людях.

— Ти хочеш дочекатися Френка, чи волієш, щоби ми негайно пішли?

— Я дочекаюся Френка, — прошепотіла вона, прихилившись до отця Ральфа, така вдячна йому за спокій та співчуття.

— Цікаво, чим же ти зворушила моє неіснуюче серце? — задумливо мовив він, вважаючи, що Меґі тепер зле і вона почувається надто приниженою, щоби прислухатися, і відчуваючи потребу висловити свої думки уголос, як це часто буває з людьми, які ведуть усамітнене життя. — На мою матір ти не схожа, сестри я не маю, тому мені хотілося б дізнатися, що ж такого незвичного побачив я в тобі та твоїй нещасній родині?