Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

Адвокат: Місце для психів? Ви маєте на увазі психіатричну клініку?

Лу: Ні, любий, там збираються наркомани і бариги. Це місце, що псує дітей… але воно не називається, як ви кажете, Американською мрією.

Адвокат: Ви не знаєте як воно може називатись? Або хоча б де воно знаходиться?

Лу: Якраз між Передайз та Істерн.

Офіціантка: Але ж Передайз та Істерн ідуть паралельно.

Лу: Так, але я завжди з’їжджаю з Істерна і їду на Передйз.

Офіціантка: Так, я знаю, але в такому разі ти виїдеш на бульвар Парадиз біля «Фламінго». Я думаю, хтось дав тобі…

Адвокат: Ми зупинилися у «Фламінго». Я думаю, що це саме те місце, про яке ви говорите.

Лу: Це не місце для туристів.

Адвокат: Саме тому вони й прислали мене. Ось письменник: я його охоронець. Всяке може статись…

Лу: Вони там усі придурки… ті дітлахи – придурки.

Адвокат: Нічого, все ОК.

Офіціантка: Так, у них там свої закони.

Дюк: Цілодобове насилля? Ви про нього говорите?

Лу: Саме так. Тепер вже у «Фламінго»… Нажаль, я не можу показати вам дістатись туди; краще розповім. Он там на першій заправці знаходиться «Тропікана», повернете праворуч.

Адвокат: «Тропікана» зправа.

Лу: Перша заправка це «Тропікана». Поверніть праворуч біля неї і їдьте прямо… вправо біля «Тропікани», направо від Передайзу і побачите велику чорну будівлю, вона виглядає досить дивно.

Адвокат: Праворуч на «Тропікані», праворуч на Передайз, чорна будівля…

Лу: На будівлі буде табличка «Психіатрична клініка», але вони все там поміняли.

Адвокат: Добре, це близько.

Лу: Це все, що я можу для вас зробити, любий… Насправді я навіть не знаю чи це вона. Але схоже на те. Здається ви їдете в правильному напрямку.

Адвокат: Добре. Ви найзрозуміліше пояснили нам, а то ми вже два дні питаємо у людей.

Лу: …я можу подзвонити і точно все дізнатись.

Адвокат: Можете?

Лу: Звісно, я подзвоню Алену і запитаю у нього.

Адвокат: Я був би дуже вдячним.

Офіціантка: Коли доїдете до «Тропікани», знайте, що це не перша станція, а друга.

Лу: Там є велика табличка, на якій аписано «проспект Тропікана». Поверніть праворуч, а коли доїдете до Передайз, ще раз направо.

Адвокат: ОК. Велика чорна будівля, направо від Передайз: цілодобове насилля, наркотики.

Офіціантка: Дивіться, ось це «Тропікана», а це шосе Боулдер, яке іде ось так.

Дюк: Це доволі дальнє містечко.

Офіціантка: Десь тут починається Передайз. Ось він. Так, а ми зараз ось тут. Бачите, ось шосе Боулдер… і «Тропікана».

Лу: Ні це не вона, тамошній бармен також ще той придурок…

Адвокат: Дякую.

Лу: Ви не пошкодуєте, що зупинилися тут, хлопці.

Дюк: Тільки якщо знайдемо те, що нам треба.

Адвокат: Тільки якщо напишемо і здамо статтю.

Офіціантка: Чому б вам не зайти в середину і не сісти?

Дюк: Ми намагаємось проводити на сонці побільше часу.

Адвокат: Вона зараз подзвонить і запитає де це точно.

Дюк: О. В такому разі, давай зайдемо.

ПРИМІТКА РЕДАКТОРА(продовж.): Касети з подальшими записами було неможливо прослухати через те, що вони були залиті якоюсь рідиною. Втім, крізь сторонні шуми все ж вдається зрозуміти, що через дві години доктор Дюк та його адвокат нарешті дісталися місця під назвою «Стара психушка» - великої обгорілої бетонної будівлі, оточену високими бур’янами. Власник заправки через дорогу сказав, що це місце «згоріло ще три роки тому.»

10. Напряг в аеропорті… Огидні перуанські спогади… «Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!»

Мій адвокат поїхав на світанку. Ми мало не прогавили перший рейс до ЛА, тому що я не міг знайти аеропорт. Там було менше, ніж півгодини їзди від готелю. Принаймні, я був певен цього. Тож ми виїхали з «Фламінго» якраз о сьомій тридцять… але ми чомусь пропустили поворот біля «Тропікани». Ми так і їхали по дорозі, що йшла паралельно шляху в аеропорт, але з протилежного кінця до терміналу… і ніяк не можна було потрапити туди не порушуючи закону.

«Чорт забирай! Ми заблукали!» Кричав мій адвокат. «Що ми робимо тут, на цій триклятій дорозі? Аеропорт же ж там!» Він показав у напрямку аеропорту.

«Не хвилюйся,» відповів я. «Я ще ніколи не запізнювався на літак.» Я усміхнувся спогадам, що найшли на мене. «За вийнятком одного разу в Перу,» додав я. «Я вже майже залишив країну, був на митниці, але повернувся до бару, щоб поговорити з одним болівійським кокаїновим дилером… і раптом почув, як заводяться великі двигуни 707-го, тож щодуху помчав туди, але двері знаходились якраз за двигунами і трап уже прибрали. Чорт, ті турбіни засмажили б мене, мов котлету… але мені було байдуже: я відчайдушно намагався потрапити на борт.

Копи з аеропорту побачили як я біжу і закрили ворота. Я мчав, немов скажений, прямісінько на них. Якийсь чувак кричав мені: ’’Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!’’

Я побачив, що копи чекають на мене, тож зупинився, вдаючи, ніби передумав… але, побачивши, що вони розслабились, я знову зірвався і спробував пробігти повз тих падлюк.» Я засміявся. «Боже, це виглядало так, ніби я біг прямо в шафу, повну ящірок-ядозубів[14]. Все, що я пам’ятаю, так це те, як за мною гналося п’ять чи шість копів і хтось кричав: ’’Ні! Ні! Це самогубство! Зупиніть божевільного грінго!’’ Я прийшов до тями через дві години у барі в центрі Ліми. Вони поклали мене в кабінці. Мій багаж лежав біля мене. Ніхто навіть не відкрив його… тож я пішов до себе, щоб виспатись і наступного дня вилетів з першим рейсом.» Мій адвокат майже не слухав. «Послухай,» сказав він, «мені було б цікаво почути про твої пригоди в Перу, але тільки не зараз. Єдине, чого я хочу зараз, так це якось проїхати через цю кляту дорогу.» Ми мчали з шаленою швидкістю. Я видивлявся якийсь переїзд чи провулок, щоб звернути до терміналів. Ми проїхали вже п’ять миль від останнього світлофора, тому не мали часу, щоб повернутись до нього.

Був тільки один вихід з цієї ситуації. Я натиснув на гальма і погнав Кита прямісінько у рів, що розділяв траси. Канава була заглибокою для того, щоб їхати прямо, тому я поставив машину під кутом. Кит мало не перекинувся, але ми все ж виїхали на протилежний бік і потрапили на трасу. На щастя, вона була пустою. Коли ми виїжджали з