Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Це його рука, — нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха відгукнувся луною:

— Його.

Придивившись до обличчя Римського, адміністратор був вражений зміною, що відбулася в цьому обличчі. Без того худий фіндиректор наче схуд ще більше й навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичайну колючість, і з’явилася в них не тільки тривога, але ще й зажура.

Варенуха зробив усе, що належить робити людині в хвилини великого подиву. Він і кабінетом пробіг, і двічі здіймав руки, як розіп’ятий, і випив повну склянку жовтуватої води з карафки, і погукав:

— Не розумію! Не розумію! Не ро-зу-мію!

Римський же дививсь у вікно і напружено про щось думав. Становище фіндиректора було дуже скрутне. Годилося тут-таки, не сходячи з місця, віднайти звичайні пояснення явищ надзвичайних.

Примружившись, фіндиректор уявив собі Стьопу в нічній сорочці й без взуття, уявив, як він сьогодні десь о пів на дванадцяту залізає в якийсь небачений надшвидкохідний літак, а потім його ж, Стьопу, і так само о пів на дванадцяту в шкарпетках на аеродромі в Ялті… Чортзна-що таке!

Може, не Стьопа сьогодні говорив з ним по телефону з власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа! Хіба він не знає Стьопиного голосу? Та коли б сьогодні й не Стьопа говорив, так не давніше як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету заявився до цієї кімнати з тією дурноверхою угодою і дратував фіндиректора своєю легковажністю. Як це він міг виїхати чи вилетіти, нічого не сказавши в театрі? Та якби і вилетів учора ввечері, до дванадцятої сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?

— Скільки кілометрів до Ялти? — запитав Римський.

Варенуха припинив свою біганину і загорлав:

— Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти накинь ще вісімдесят кілометрів! Але літаком, певно, менше.

Гм… Так… Про жодний потяг не може бути й мови. Але що ж тоді? Винищувач? Хто і в який винищувач пустить Стьопу без взуття? Навіщо? Може, він взуття скинув, прилетівши в Ялту? Знову ж таки — навіщо? Та навіть узутого у винищувач його не пустять! Та й винищувач тут ні до чого. Адже написано, що з’явився до кримінального розшуку о пів на дванадцяту дня, а розмовляв він по телефону в Москві… перепрошую… перед очима Римського постав циферблат його годинника… Він пригадував, де були стрілки. Жахіття! Це було у двадцять хвилин на дванадцяту. То що ж це виходить? Якщо припустити, що відразу після розмови Стьопа притьмом кинувся на аеродром і досяг його, скажімо, через п’ять хвилин, що, між іншим, також неможлива річ, то виходить, що літак, тієї ж миті знявшись, за п’ять хвилин подолав більш ніж тисячу кілометрів? Отже, за годину він долає понад дванадцять тисяч кілометрів!! Такого не може бути, отож його нема в Ялті!

Що ж залишається? Гіпноз? Ніякого такого гіпнозу, щоб пошпурити людину за тисячу кілометрів, на світі немає! Виходить, йому мариться, що він у Ялті! Йому-то, можливо, і мариться, а Ялтинському карному розшукові теж привиджується?! Ні, ні, вибачайте, це щось неможливе!.. Але телеграфують вони звідти?

Обличчя фіндиректора було воістину жахливе. Клямку дверей ззовні в цей час крутили й смикали, і чути було, як кур’єрша за дверима відчайдушно кричала:

— Не можна! Не пущу! Хоч ріжте! Засідання!

Римський, наскільки міг, опанував себе, взяв телефонну рурку й сказав у неї:

— Дайте надтермінову розмову з Ялтою.

«Мудро!» — подумки вигукнув Варенуха.

Але розмова з Ялтою не відбулася. Римський поклав рурку і сказав:

— Як навмисне, лінія зіпсувалася.

Видно було, що зіпсуття лінії його чомусь особливо збентежило і навіть примусило замислитися. Подумавши трохи, він знову схопився за рурку однією рукою, а другою почав записувати те, що казав у рурку:

— Прийміть термінову блискавку. Вар’єте. Так. Ялта. Кримінальний розшук. Так. «Сьогодні приблизно половині дванадцятої Лиходєєв говорив мною телефоном Москві, крапка. Після цього на службу не з’явився і розшукати його телефоном не можемо, крапка. Руку підтверджую, крапка. Заходи стеження вказаним артистом вживаю. Фіндиректор Римський».

«Дуже мудрої» — подумав Варенуха, але не встиг подумати як слід, бо в голові у нього пронеслися слова: «Безглуздя! Не може бути він у Ялті!»

Римський тим часом зробив таке: акуратно склав усі одержані телеграми і копію зі своєї стосиком, засунув стосик у конверт, заклеїв його, надписав на ньому кілька слів і передав Варенусі, кажучи:

— Зараз же, Іване Савелійовичу, сам відвези. Хай вони думають.

«А ось це справді мудро!» — подумав Варенуха і сховав конверта у свій портфель. Потім він ще раз про всяк випадок накрутив на телефоні номер Стьопиної квартири, прислухався і радісно та змовницьки заморгав, показуючи щось на мигах. Римський витягнув шию.

— Артиста Воланда можна попросити? — солодко спитав Варенуха.

— Вони зайняті, — відповіла рурка деренчливим голосом, — а хто питає?

— Адміністратор Вар’єте Варенуха.

— Іван Савелійович? — радісно зойкнула рурка. — Страшенно тішусь, чуючи ваш голос! Як ся маєте?

— Мерсі, — вражено відповів Варенуха, — а з ким я балакаю?

— Помічник, помічник його і перекладач Коров’єв, — торохтіла рурка, — увесь до ваших послуг, любенький Іване Савелійовичу! Орудуйте мною, як самі знаєте. Отже?

— Вибачайте, що — Степана Богдановича Лиходєєва зараз нема вдома?

— Далебі, нема! Нема! — кричала рурка. — Поїхав.

— А куди?

— За місто кататися на машині.

— Я… як? Ка… кататися?.. А коли ж він повернеться?

— А сказав, подихаю чистим повітрям і повернуся.

— Так… — розгублено сказав Варенуха, — мерсі. Зробіть ласку, передайте мосьє Воланду, що виступ його сьогодні в третьому відділенні.

— Слухаюсь. Як же. Неодмінно. Негайно. Обов’язково. Передам, — уривчасто торохтіла рурка.

— Всього найкращого, — дивуючись, сказав Варенуха.

— Будьте ласкаві прийняти, — говорила рурка, — мої найкращі, найпалкіші вітання та побажання! Успіхів! Фортуни! Повного щастя! Всього!

— Ну, певно! Я ж казав! — збуджено кричав адміністратор. — Ніяка не Ялта, він поїхав за місто!

— Ну, якщо це так, — бліднучи від люті, заговорив фіндиректор, — то це вже цілковите свинство, якому не дібрати назви!

Тут адміністратор підскочив і залементував так, що Римський аж здригнувся:

— Згадав! Згадав! У Пушкіні відкрилася чебуречна «Ялта»! Зрозуміло! Поїхав туди, нажлуктився і тепер відти телеграфує!

— Ну, це вже занадто, — смикаючись щокою, відповів Римський, і в його очах горіла щира важка злість, — ну що ж, дорого йому ця прогулянка обійдеться. — Він раптом затнувся і нерішуче докинув: — Але як — адже кримінальний розшук…

— Бредня! Його власні витівки, —