Читати книгу - "Похорон богів"

А Блудові Ярополк ніколи особливо не довіряв. Так чи так Ярополк мусив згодитися на цю витягу. Інакше Свейнальдр перестав би ламати перед ним дурника й пішов би на Іскоростень сам. Або послав би Местишу, а той викликав би щирого, запального Ольга на боротьбу. Ольг нізащо не переміг би Местишу, бо ходили чутки, що він і досі не видужав після боротьби з Лютом Свенельдичем.

Отже, Ярополк вирішив обрати менше з двох зол: піти самому на Іскоростень і цим урятувати Ольга.

Й тільки коли пізньої ночі дістались Ірпня, Ярополкові сяйнула щаслива думка. Він аж звеселів, дивлячись на свого бойового конягу, який остережливо заходив у темну воду й промацував копитом дно. Нікому нічого не доведеться визнавати. Все залишиться так, як було за життя батька: Ольг княжитиме в Деревлянській землі, а він знатиме тільки свій Київ.

Ярополк уявив, як підійде до Іскоростсня, як Ольг вийде назустріч йому, — вони ж не бачились уже стільки років. Свейнальдр неодмінно вимагатиме свого: щоб Ольг привселюдно визнав першість старшого брата — великого князя всіх Святославових земель. Ярополк пообіцяє так і вчинити, а вчинить зовсім навпаки. Треба буде тільки лишитися віч-на-віч з братом.

Кінь переплив глибоке й вибрався на той бік Ірпня, Ярополкові ж раптом стало моторошно: він порушив Ольгові рубежі... Досі зроду не бував далі Вишагорода-Деснянського, а це переступив Ірпінь — рубіж землі Ольгової.

Він заспокоївся тільки тоді, коли гридні поставили для нього шатро й розіклали багаття.

Свейнальдр мав ночувати в сусідньому шатрі, яке вже теж ставили. Світлий князь потер над багаттям руки й стомлено проказав:

— А ще до півночі таки далеченько. Щасливо ми дійшли, великий княже. Зараз повечеряємо й вип'ємо медку.

Ярополкові стало смішно від базікання перестарілого Свейнальдра. Коли той потирав руки над вогнем, у вогні спалахували іскри, неначе з трухлих пальців князя сипався пісок. Це видиво остаточно повернуло Ярополкові рівновагу. Тепер він уже легко уявив навіть те, про що досі боявся думати: що відчуває чоловік, зустрівши рідну людину? В цілому світі Ярополк мав двох рідних людей — братів Ольга та Володимира. Матері він зовсім не пам'ятав: мати сиділа в Родні, вона була роденська княжна. Там і померла, коли Ярополкові минав третій або четвертий рік. Прабаба Ольга взагалі ніколи не розповідала йому про матір, і Ярополк навіть не знав, що може відчувати людина до рідної матері. Та це зроду й не хвилювало його. Про батька ж у нього лишилося кілька чітких спогадів, і всі вони були з останніх років Святославового життя: Святослав після першої булгарської витяги; на ньому позолочена грецька бороня, ткане золотом і сріблом грецьке ж корзно; лискуче поголене підборіддя й темно-русяві вуса кінцями вниз, а на теж поголеному лискучому тім'ї змійка чуба, ліва рука туго обмотана й підв'язана хусткою до плеча; батько нахиляється до нього й каже: «Який-бо ж ти й досі малий!» І гладить здоровою рукою по білявих патлах... Або ще таке: батько сидить за столом у самій сорочці, мережаній червоним і чорним на подолі, рукавах і душі, душа розсупонилась, і в пазусі заяскріла туга смужка — давній рубець од хазарської шаблі чи касозького рожна. Ярополкові кортить підійти й поторкати давню батькову рану, але Святослав не сам за столом: по праву руку сидить Ярополкова мачуха Малуша, а по ліву — кілька мужів...

Був і такий спогад: Святослав тримає Володимира на руках, Ольг стоїть у нього між колінами, а він, Ярополк, намагається витерти з батькового шишака пилюку; пилюка в'їлась у доли рівчачків: Ярополк слинить палець і тре щосили, поки з-під бруду починає прозирати щире срібло: він простягає шолом батькові: «Бачиш, як блищить!» А батько надягає шолом йому на голову — шолом накриває його до самих губів; у шоломі темно й пахне кінським потом...

Але батька давно вже не було. Були брати Ольг і Володимир, і князь думав про них, аж поки й заснув.

ТОГО Ж ТАКИ ЛИПНЯ

У ВОСЬМЕ

Найбільш за все Ярополк потерпав, що гридьба почне розоряти деревлянські села. В другий день походу він помітив у товарі двох дівчат. Сидячи по пояс у сіні, вони зацьковано зиркали навкруги.

— Чиї це діви? — спитав у ратника Ярополк, але той похмуро відмовчувався, неначе й не чув.

— Попросилися з нами, — відповів за нього Флелаф, який їхав поряд із возом.

Ярополк недовірливо глянув на гриднів і на дівчат. Руки в обох були вільні. Та коли князь перехилився й розгріб сіно кінцем меча, ноги в обох дівчат виявилися скручені сирицею.

— Розв'яжи, — сказав він ратникові, й коли той розплутав тугий ремінець, дівчата незграбно позлазили з воза, кривлячись од болю в набряклих ногах, а тоді посідали на взбіччі Соляної дороги, якою їхали вершники та вози. Ярополк сердито махнув дівчатам рукою, щоб ішли геть, обидві важко підвелися й раптом кинулись утікати — через мочарі та верболіз, а гридні вслід їм свистіли й тюгукали.

Князь погнав коня до передніх лав, але Свейнальдра й там не побачив, там були тільки воєводи Местиша Варяжко та Блуд. Свейнальдр відпочивав на котромусь возі. Ярополк насуплено проказав до обох воєвод:

— Гридьба гарбає по селах.

— На те й гридьба, — засміявся Блуд і розвів руками — аж повід упав на холку коня.

— За всіма не вганяєш. Хай десятники стережуть, — відповів Местиша Варяжко.

Певно, вони підкрутили хвости гридьбі, та й Свейнальдр мусив дізнатися, бо вже другий день Ярополк нічого такого не помічав. Свейнальдр сказав Ярополкові, коли витяга входила в темний бір:

— Великий княже, деревляни не мають нас за розбишак. Ніхто перед нами не розбігається й сіл не палить. Дасть бог, і твій брат зустріне пас хлібом-сіллю. Потім скажеш, що я брешу!

Ярополк заспокоївся. Блуд і Местиша порядкували і в товарному обвозі та серед гридьби, все мало скінчитись лагодою, як про те і мріяв Ярополк.

Скажу братові своєму, думав, їдучи, князь, ми ж з тобою рідні, ти в Іскоростені також сам-один, бо