Читати книгу - "Гра в бісер"

за дуже небагатьма винятками, чудово починали і препогано кінчали, що всі, принаймні на словах, прагнули до влади з добрими намірами, а потім упивалися нею і, сп’янілі, любили владу задля неї самої. Треба було освятити і обернути на користь дану йому від природи владу, поставити її на службу ієрархії, — про це не могло бути двох думок. Але де, в якому місці мав він прикласти свої сили, щоб та влада служила найкраще й давала плоди? Здатність прихиляти до себе інших, особливо молодших людей, більше чи менше впливати на них мала б значення для офіцера чи політика, але тут, у Касталії, вона була ні до чого, тут така здатність пригодилася б хіба вчителеві й вихователеві, а саме ця діяльність Кнехта не вабила. Якби все залежало тільки від нього, він волів би стати просто вченим або ж гравцем у бісер. І тут перед ним знов поставало давнє, болісне питання: чи справді ця Гра — найвище з усього, чи справді вона — цариця в царстві духу? А може, вона, всупереч усьому, кінець кінцем тільки розвага? Чи справді вона варта того, щоб їй віддатися всією душею, служити ціле життя? Колись, багато поколінь тому, цю славетну Гру було задумано як своєрідну заміну мистецтва, а вона поволі стала, принаймні для багатьох, своєрідною релігією, можливістю для високорозвинених інтелектів зосередитись, піднестися душею в побожному захваті. Як бачимо, в Кнехтовій душі точилася давня суперечка між естетичним і етичним. Це було те саме ніколи до кінця не висловлене, але й ніколи не зняте остаточно питання, що подекуди так глухо й загрозливо зринало в його школярських віршах у Вальдцелі, — воно стосувалося не тільки Гри в бісер, а й усієї Касталії.

Саме в той час, коли ці проблеми тяжко пригнічували Кнехта і йому часто снилися диспути з Десиньйорі, він, ідучи якось одним із просторих подвір’їв вальдцельського Селища Гри, почув, як хтось гукнув його на ім’я. Хоч голос і здався дуже знайомим, Кнехт не зразу пригадав, чий він. Обернувшись, він побачив високого юнака з борідкою, що радісно кинувся до нього. Це був Плініо. На Кнехта наринула хвиля спогадів і ніжності, й він щиро відповів на вітання. Вони домовились зустрітися ввечері. Плініо давно закінчив навчання у світських університетах і вже був на службі; тепер він скористався своєю відпусткою, щоб вільним слухачем пройти ще один такий курс Гри в бісер, як уже скінчив кілька років тому. Проте зустріч увечері вийшла не такою, як вони сподівалися: скоро друзі збентежено побачили, що їм немає про що розмовляти. Плініо був вільним слухачем, його терпіли як дилетанта, і хоч він з великим запалом проходив свій курс, але то був курс для сторонніх і аматорів, дистанція виявилася надто великою. Напроти нього сидів фахівець і втаємничений, який уже навіть своїм уважним і ввічливим ставленням до його зацікавлення Грою давав відчути, що має справу не з колегою, а з дитиною, яка бавиться на периферії науки, знайомої іншим до найпотаемніших глибин. Кнехт спробував перевести розмову з Гри на щось інше й попросив Плініо розповісти про свою працю і своє життя там, за межами Касталії. Тут уже Йозеф виявився відсталим, дитиною, яка ставила наївні питання і яку треба було обережно навчати. Плініо був юристом, намагався здобути політичний вплив, мав незабаром заручитися з дочкою одного партійного лідера, він говорив мовою, тільки наполовину зрозумілою Йозефові, багато висловів, які він часто вживав, здавалися касталійцеві порожніми, позбавленими будьякого змісту. Але все ж таки Йозеф зрозумів, що там, у своєму світі, Плініо щось важить, щось знає і плекає якісь шанолюбні мрії. А проте ці два світи, що колись, десять років тому, в особі двох юнаків з цікавістю й не без симпатії зіткнулися були один з одним, тепер стали чужі й несумісні, між ними зяяла прірва. Хоч треба було визнати, що цей світський чоловік і політик зберіг якусь прихильність до Касталії, він уже двічі жертвував задля Гри в бісер своєю відпусткою; та врешті, подумав Йозеф, це ж майже те саме, що він, Кнехт, одного чудового дня з’явився б у світі Плініо і як допитливий гість захотів би побувати на судовому засіданні, на якихось фабриках чи в добродійних установах. Обидва були розчаровані. У Кнехта склалося враження, що колишній його приятель став грубіший і поверховіший, а Десиньйорі, навпаки, здавалося, що в винятковій духовності й езотеричності його шкільного товариша проступає пиха, зачарований собою і своїм спортом «чистий дух». Проте обидва намагалися підтримати розмову, до того ж Десиньйорі мав що розповісти про своє навчання й про екзамени, про подорож до Англії і на південь, про політичні збори, про парламент. А раз у нього вихопилося речення, що прозвучало як погроза чи застереження. Він сказав: — Ось побачиш, Йозефе, скоро почнуться тривожні часи, може, вибухне війна, і хтозна, чи саме існування Касталії не буде знов поставлене під сумнів.

Йозеф не взяв близько до серця його слів, він тільки спитав; — А ти як, Плініо? Ти будеш за чи проти Касталії? — Що там я, — силувано усміхнувся Плініо, — навряд чи хто питатиме мою думку. Звичайно, я за те, щоб Касталія непорушно існувала далі, інакше мене б тут не було. Але все ж таки, хоч які скромні ваші вимоги з матеріального погляду, Касталія коштує країні чималеньку суму.

— Так, — засміявся Йозеф, — ця сума, як мені казали, становить приблизно десяту частину тієї, яку наша країна в сторіччя воєн витрачала на зброю і спорядження армії.

Приятелі зустрілися ще кілька разів, і чим ближче було до кінця курсу, який мав прослухати Плініо, тим більше упадали вони один біля одного. А проте обидва відчули полегшення, коли минули два чи три тижні й Плініо поїхав.

Магістром Гри був тоді Томас фон дер Траве,[35] широковідомий чоловік, що багато подорожував і знав світ, уважний і ввічливий до кожного, хто з ним стикався, але в усьому, що стосувалося Гри, надзвичайно пильний і аскетично суворий, великий трудівник, про що й гадки не мали ті, кому він був відомий лише з зовнішнього, офіційного боку, наприклад, у мантії керівника врочистої Гри чи на прийомі закордонних делегацій. Казали, що він тверезий, холодний раціоналіст, у якого стосунки з музами не йдуть далі за просту ввічливість, а серед молодих, захоплених аматорів Гри можна було часом почути й негативні думки про нього — хибні думки, бо хоч Томас фон дер Траве і не