Читати книгу - "Трохи пітьми"

Тільки-но перший намагається дістати моєї ноги, я зо всієї сили б'ю ногою у важкому ботку по його пласкій черепушці. Вовк шкереберть летить донизу, збиває за собою ще пару сірих, вони скавчать. Повертаюся до них спиною, чіпляюся за камінь, сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.

Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.

Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.

– Як ти? – озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.

– Це тобі, – кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене – люби й мою парасолю.

– Дякую, – Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.

Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:

– Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?

Безтілесний голос з-за плеча промовляє: «Це їхня святиня».

Зиркаю через плече і бачу… замість вовків… сім чи вісім викорчуваних пеньків, які хтось склав біля підніжжя кургану…

Кургану?

Насправді я тулюся, буквально прикипів до каменя, вгрузлого посеред балки. Піді мною ще пара каменюк, які формують щось на кшталт порогів. Навкруг трухляве галуззя. Повно сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.

Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю – полонина завширшки з футбольне поле – заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.

Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.

– Як ти? – озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.

– Це тобі, – кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене – люби й мою парасолю.

– Дякую, – Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.

Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:

– Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?

Я прошу їх розказати, що тут саме відбувалося, і Йостек оповідає, що якісь голопупенки – типу панки, але недороблені – прийшли й почали їх напрягати.

Вступає Лорна соло:

– Суки, блядь, кажуть, ви тут шо, блядь, залізли, гопота йобана? А я кажу, ти, блядь, жопа недороблена, ходи сюда, блядь, я тобі зараз башку розхуячу, будеш знати! Гоп-пота, блядь.

– І що? Розхуячила?

– А ти, блядь, думав!

– Шо, СПРАВДІ?

Алік і Йостек ствердно кивають. Віка похитує головою, немов досі не може повірити в те, що тут відбувалося. Тільки тепер помічаю – в Аліка розквашена губа.

– А тобі, братику, за що дісталося?

Алік мимрить, що йому важко говорити, кивком передає слово Йостеку. Той яскраво описує, як Лорна казанком розбила голову якомусь чотирнадцятилітньому хлопчику, котрий в компанії п'яних «панків» прийшов сюди чіплятися. Йостек із захватом розповідає, як Лорна стояла над нерухомим тілом хлопчика з «розхуяченою балдою», крутячи над головою казанок, мов пращу. Лорна затуляла собою чотирьох інших суїцидників і погрожувала зробити котлету з кожного, хто ще раз прилізе на цей горб порушувати їх сеанси шаманіз-му. Другою жертвою її казанка став Алік, який необачно нахилився підібрати з землі своє горня з недопитим чаєм. Підіймаючи голову, попав під удар.

– Потім, – продовжує вже Віка, – хлопчики прийшли пробачення просити. Навіть принесли Алікові перекис водню.

А для остаточного примирення «панки» запросили до себе разом побухати.

Бачу, ці події об'єднали червоношматників чимось на зразок дружби. Шаманськими зайобами не пахне. Лорна чистить пір'ячко, почуваючись впевнено в ореолі заслуженої слави, і вдає, немовби їй запросто щодня когось рятувати – як не заручників, то зубастиків.

– Треба було взагалі тобі зуби вибити, – миролюбно звертається вона до Аліка.

– І окувяви восхуяцити, – гугняво жартує сам поранений. Нарешті моя миска порожніє, і я задираю