Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Нескінченна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Нескінченна історія"

376
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нескінченна історія" автора Міхаель Андреас Гельмут Енде. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 117
Перейти на сторінку:
повелося ще з незапам’ятних віків. Вони вже й забули, чо­му і за що б’ються та хто переміг, вони ніколи нічого не за­пам’ятовують і нічого не знають, окрім своєї непогамовної сили. Отож і білий щастедракон із його малим вершником давно вже стерся з їхньої пам’яті.

Коли Атрею зірвався в безодню, Фухур стрілою кинув­ся навперейми, він намагався наздогнати його, підхопити нальоту.

Але порив шквального вітру підкинув щастедракона вгору, а тоді жбурнув кудись далеко-далеко вбік. Коли Фу­хур повернувся, Вітряні Велетні бушували вже в з • всім іншому місці, далеко над морем. Фухур відчайдушно нама­гався відшукати Атрею, який мусив упасти у воду власне десь тут, та навіть для щастедракона майже неможливим є відшукати у клекіткому шумуванні збуреного моря крихіт­ну зеленкувату цяточку - Атрею чи, тим паче, його зелено- шкіре тіло на морському дні, якщо він потонув.

І все ж Фухур не відступався. Він шугав у височінь, що­би краще все розгледіти, а тоді знову пірнав під хмари і кружляв над морем, і кола, які він робив, шукаючи Атрею, раз за разом ширшали. Фухур безперестанку гукав Атрею - в надії, що рано чи пізно розгледить поміж шумовиння і бризок його лице.

Адже ж він був не звичайний собі дракон, а щастедра­кон, тож ніщо не могло похитнути його впевненості у тому, що врешті-решт усе матиме щасливий кінець. Хай би що трапилося, та Фухур ніколи не здавався.

- Атрею! - сурмив його потужний голос, прориваючись крізь ревіння хвиль. - Атрею, де ти? Атрею!

Тим часом Атрею блукав тихими, неначе вимерлими, вуличками спорожнілого міста. Виглядало воно гнітюче і моторошно. Здавалося, тут не було жодної споруди, яка са­мим уже своїм виглядом не справляла б грізного і водночас прикрого - враження, і таким було ціле це місто, яке скла­далося зі самих лише примарних палациків та будинків, населених привидами. У цьому розтриклятому місті не бу­ло вулиці чи завулка - викривлених і покручених, як і все у цій місцевості - де згори не нависали б гірлянди павутиння і де з пивниць і з порожніх криниць не здіймався б задуш­ливий, лиховісний сморід.

Спочатку Атрею ще намагався якось скрадатися, пере­бігаючи від одного рогу вулиці до іншого, від одного дому до другого, щоби його ніхто не помітив, але невдовзі відмо­вився від цих намарних зусиль. Площі й вулиці лежали пе­ред ним зовсім порожні, у вікнах кам’яниць не ворухнулася жодна фіранка. А заходячи-таки у декотрі з цих будинків, він натрапляв там хіба цо на поперевертані меблі, пошма­товані покривала і фіранки, потрощене начиння і скло. Це були ознаки спустошення, але аж ніяк не погрому. І ніде не було жодного мешканця. В одному з будинків на столі ще навіть стояла їжа - либонь, чиясь вечеря, до того ж, здаєть­ся, неторкана: тарілка з якоюсь темною юшкою і кількома липкими шматками чогось, що дуже віддалено нагадувало хліб. Він трохи того від’їв. їжа була огидна на смак, проте він страшенно зголоднів. У певному сенсі Атрею здавалося цілком закономірним і природним те, що він потрапив саме сюди. Це місто і все в ньому надзвичайно відповідало тому, хто втратив останню надію.

Нараз Бастіян відчув, що геть ослаб від голоду.

Бозна-чому саме тепер, украй недоречно, йому пригадався яблучний струдель панни Анни. То був найліпший яблучний стру- дель на світі.

Панна Анна приходила тричі на тиждень. Вона допомагала татові у справах канцелярії і прибирала в кімнатах. Зазвичай вона ще й щось варила і пекла. Ця пухкенька невисока жіночка безжу­рно сміялася і голосно балакала. Батько був увічливий з нею, та водночас, здавалося, майже не помічав її присутності. Украй рідко йому вдавалося вичавити на своєму похмурому, заклопотаному обличчі бліду посмішку. Одначе як тільки панна Анна приходила, в їхньому помешканні трохи яснішало.

Панна Анна, хоч і не була одружена, мала маленьку донечку. Ця її донечка називалася Кріста і була на три роки молодша від Бастіяна. Вона мала пречудове біляве волосся. Раніше панна Ан­на майже завжди приводила свою донечку Крісту з собою. Кріста була дуже несмілива. Коли Бастіян годинами розповідав їй усілякі історії, вона сиділа, принишкнувши, і слухала, не відриваючи від нього своїх широко розкритих великих очей. Вона захоплювалася ним, та й він дуже її любив.

Та рік тому панна Анна віддала донечку до дитячого притул- ку-інтернату* (* тавтологія), кудись на село. І тепер вони майже ніколи не бачи­лися. Цього Бастіян ніяк не міг пробачити панні Анні, і хоч як вона намагалася розтлумачити, що Крісті там живеться краще, ніж удома, це його анітрохи не переконувало.

Та хоч Бастіян і сердився на панну Анну, перед її струделем він ніколи не міг встояти.

Але тепер він занепокоєно замислився, скільки часу людина може протриматися без їжі. Три дні? Два? Можливо, вже за два­дцять чотири години людина починає марити і впадає у гарячкову маячню? Відколи він тут, минуло вже десять годин, чи навіть трохи більше. От якби він приберіг на потім трішки канапки чи принайм­ні яблуко!

У мерехтливому світлі свічок скляні очі опудал лиса, сови і велетенського беркута виглядали як живі. На стіні ворушилися велетенські тіні.

Бежеві дзиґарі вибили сьому.

Атрею знову вийшов надвір і подався у місто - блукати без жодної мети. Воно здавалося йому дуже великим. Він минав дільниці, де всі будинки були одноповерхові, до того ж такі низькі, що він рукою міг дотягнутися до ринв, тоді як в інших кварталах височіли багатоповерхові палаци з розкішними фасадами, прикрашеними барельєфами і ску­льптурами. Проте всі ці фігури зображали ребра мерців або ж мармизи лютих демонів, які вишкірялися на самотнього мандрівника.

Раптом він зупинився наче вкопаний.

Десь зовсім близько пролунало грубе, хрипке виття, і було воно таке відчайдушне, таке безнадійне, що в Атрею защеміло серце. У цьому завиванні йому вчувалася вся на- призволящість, уся запроклятість істот Темряви. Завиван­ня тривало, воно повторювалося, як схлипування, воно не переставало, луною відбиваючись від стін щораз то даль­ших будинків. Врешті-решт воно почало нагадувати виття зграї велетенських голодних вовків; здавалося, ці вовки безладно порозбігалися по всій околиці.

Атрею пішов на цей звук, що раптом почав стихати, до­ки не розчинився у хрипкому схлипі, а тоді й зовсім зник. Атрею не відразу здогадався, куди йому йти, тож довелося добряче пошукати, звідки долинав цей голос. Відтак він увійшов у якусь браму, минув вузьке, темне подвір’я, далі - ще через якісь ворітця, і аж тоді нарешті опинився на за­двірках, біля смітника; тут було вогко і брудно.

1 ... 35 36 37 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"