Читати книгу - "Золотий дім"

У саду, коли суддя виконав свої обов’язки й пішов, а Нерон і Василіса стали подружжям, я спостерігав за їхнім танцем, як раніше у Флориді, і в танці старий ніби струшував роки зі своїх плечей: такий випростаний, такий рухливий, із такою легкістю в ногах, такий уважний до своєї партнерки; мова танцю шепотіла свої чарівні закляття, від яких він здавався знову молодим. А вона в його руках вивільняла всю силу своєї краси, притулялася губами до його вуха, а тоді, вигинаючи оголену спину, відхилялася від нього назад, і знову й знову до нього й від нього, у ритмі, що поконував його наймогутнішими чарами — спокусливим «ходи-сюди-вимітайся»; Василіса дозволяла йому тримати себе й крутити собою, говорячи нам, хоч не мусила для цього говорити: я нічого не боюся, він мій, усією відьомською владою свого тіла я звеліла йому тримати мене в обіймах так міцно, що навіть якби він хотів, то не зміг би мене пустити.

Це не танець, подумалось мені, це коронація.

Сини Нерона Ґолдена дивилися й навчались. Петя спостерігав із майже непомітного сховку за дитячою гіркою, тримаючись за прути драбинки, мов за в’язничні ґрати. Якоїсь миті, коли я стояв поруч, він промовив:

— Кількість любові в нашому батьку обмежена. Вона не розширюється, ані не скорочується. Тепер, коли вона буде розмазана тонше, на нас припаде менше.

Та щоразу, коли Василіса повертала погляд у його бік, він широко усміхався.

— Краще не налаштовувати проти себе нову королеву, — промовив він урочисто, ніби довіряючи державну таємницю. — А то вона кожної миті може наказати нас убити.

Його брат Апу стояв під деревом у звичному оточенні групи митцюватих типів із Нижнього Мангеттена — художників, завсідників клубів та італійців, а поруч із ним, у незмінному оксамитовому смокінгу й білій сорочці з комірцем під метелик, смалив цигарку за цигаркою Енді Дрешер, славнозвісний професійний буркотун, до якого Апу мав якусь непоясненну слабкість. Енді був нью-йоркською знаменитістю і хоч після опублікованих ще у вісімдесятих роках двох поетичних збірок не видав жодної книжки, йому якось вдавалося з успіхом обертатися серед міської еліти, не маючи жодних явних джерел прибутку чи якоїсь іншої підтримки. Я уявляв його в маленькій квартирці в будинку без ліфту й гарячої води, як він обідає кормом для котів із бляшанки, після чого стріпує пилюку зі своїх оксамитових шат і вирушає на найшикарніші вечірки, аби там посміхатися зі сповненою жадання резигнацією привабливим молодикам і кисло віщати свої славетні нарікання. Перелік речей і людей, що були об’єктами його нарікань, постійно розширювався і на цю пору включав: відвідини кінотеатру, мера Блумберґа, ідею одруження, як одно-, так і двостатевого, ідею сидіння перед телевізором тоді, коли можна цей час присвятити на секс, технічні пристрої (всі поспіль, але особливо смартфони), Іст-Вілидж, дошки-настроївки у студіях дизайнерів одягу (які він називав організованими крадіжками), туристів, а також письменників, які видають свої книжки друком. Того дня він образив бідолашну Рію (хоча, з іншого боку, ображав він геть усіх) своїм глузуванням із Музею ідентичності, де вона працювала, та з ідеї, що людина може бути будь-якої статі, яку обере, якщо себе з нею ототожнює.

— Наступного тижня я збираюся купити помешкання, яке коштує десять мільйонів доларів, — заявив він Рії. — Запитай, як я можу собі його дозволити.

Рія спіймалася в пастку й запитала.

— О, я тепер трансмільярдер, — прозвучало у відповідь. — Ідентифікую себе як багатія, а значить, я ним і є.

Після того Рія трималася біля Д й вони разом спостерігали за королевою в танці в момент її тріумфу, за Красунею, що кружляла й кружляла в обіймах закоханого Чудовиська, а навколо були Сади й усі ми, запрошені й незапрошені, живі й вигадані, в цей вечір, що хилився до кінця, поки шворки гірлянд на деревах посилювали магічний диснеївський настрій: і мої батьки-викладачі, які щасливо танцювали в парі, не помічаючи нікого, крім себе, і печальний У Лну Фну з ООН, і пан Аррібіста з Аргентини, і справжні аристократи в спільноті Садів Віто і Бланка Тальябуе, барон і баронеса Селінунте, і я — усі ми, щедро підпоєні шампанським, щасливо єдналися одне з одним, смакуючи витончені страви, доставлені найкращою кейтеринговою компанією в місті, і почувалися в короткому блаженному позачассі, яке здатне інколи витворити весілля, щасливими, згуртованими, з’єднаними воєдино. Навіть п’ятеро тенісистів із коштовними годинниками, приліпивши посмішки на свої обличчя, не створені для всміхання, кивали з чимось подібним до приязні іншим гостям у Садах і аплодували танцю монархів.

Але одна група людей трималася осторонь; поки грала музика, западала темрява й наростала веселість, вони, здавалося, збивалися в дедалі тіснішу купку, ніби кажучи: не підходьте, тримайтеся на віддалі, ми не з вами. Це були чоловіки з прилизаним волоссям, дещо задовгим на потилиці, кількаденною щетиною, збентеженими рухами, одягнені в недопасовані смокінги, з рукавів яких занадто виставали манжети білих сорочок — чоловіки без жінок, що цідили воду, або шипучку, або зовсім нічого, шаркали ногами й посилено диміли цигарками, і зненацька я подумав: можливо, інтуїція повела мене в напрямку «Хрещеного батька» не лише через те, що я занадто багато дивився цю трилогію, можливо, у цьому справді щось було, бо ці люди скидалися на прошаків, що відвідали дона в знаменний для нього день, аби могти поцілувати його перстень. Або ж (тепер мотив гангстерського фільму справді відносив мене вбік) вони виглядали так, начебто мали зі собою зброю. Я прокрутив у голові сцену: пістолети, зненацька вихоплені з відстовбурчених внутрішніх кишень не найкраще пошитих смокінгів, кров, що збризкує день шлюбу трагедією.

Нічого подібного не сталося. Ці добродії, як нас поінформовано, представляли готельний бізнес і були діловими партнерами пана Ґолдена. Це все одно, якби нам повідомили, що вони торгують оливковою олією: може, й правда, але не виключено, що не вся.

Найстарший із синів нареченого стояв біля сервірувального столика під золотою скатертиною, де таці з фуршетними наїдками чекали на зголоднілих гостей, і методично пробирався через стос сосисок у тісті. Мені сяйнула одна думка.

— Слухай, Петю, — заговорив я, намагаючись підібрати якомога буденнішу інтонацію, — а що тобі відомо про аферу зі спектром мереж 2 G?

Його обличчям пробігли брижі сум’яття — можливо, через те, що слово «спектр» відразу викликало в ньому інші асоціації, а можливо, через те, що