Читати книгу - "Звільни свого внутрішнього римлянина"

ЗНЕВАЖАЙ БАГАТСТВО

БОЖЕВІЛЬНА ЖАДІБНІСТЬ

ЗВОДИТЬ ІЗ РОЗУМУ

Дотепно, поза всяким сумнівом. А іноді такі написи висміюють і самих гравців:

ПОСТУПИСЯ МІСЦЕМ

НЕ ВМІЄШ ГРАТИ

ЗАБИРАЙСЯ, ДУРНЮ

Чарівно. А ось іще одна, у якій, принаймні, відображено сутність ідеї римського дозвілля:

ПІДКОРИЛИ БРИТТІВ

ПЕРЕБИЛИ ПЕРСІВ

ГРАЙТЕ ДАЛІ, РИМЛЯНИ

Авжеж, римляни можуть дозволити собі витрачати стільки часу на дозвілля та розваги саме тому, що ми всіх завоювали. Це стосується і голоти — оскільки імператор великодушно видає кожному громадянинові чоловічої статі місячну норму зерна, аби той міг прогодувати родину. Римлянами нас робить завойований нами світ. З іншого боку, звичайно, погано, що великий римський народ, який колись сам ухвалював важливі державні рішення (наприклад, чи йти воювати), сьогодні цікавиться лише двома речами: хлібом і видовищами.

Під час азартних ігор можна набратися багатьох поганих звичок. Плебеї дуже часто сваряться між собою, тому що весь час намагаються один одного обдурити. Вони стверджують, що викинули двійку, хоча насправді то була трійка, або ж застосовують заклинання. Одного разу за обідом я грав, і раптом один із моїх вільновідпущеників узявся бурмотіти собі в кулак, у якому тримав кості, збираючись їх кинути: «Дай мені виграти, о могутній боже ТЕРТЕНИТОРЕ ДЬЯГОТЕР ТЕРТЕНИТОР СЬЯПОТЕРЕУО КОДОХОР… і не буде мені рівних, бо я ТЕРТЕНИТОР ЕРОТОРТИН ДОЛОТОР, і я викину те, що хочу». Він бубонів це щоразу перед тим, як кинути кості, аж доки ми всі вже не втримались і розреготалися так голосно, що він зніяковів і замовк.

Як і багато в чому іншому, у грі варто наслідувати найвеличнішого з імператорів, Августа. Він дуже любив грати в карти, але жодним чином не демонстрував своїх почуттів і у разі виграшу, і у разі програшу. Він грав у таку гру, коли кожний учасник кладе денарій, якщо викинув туза чи шістку, а перемагає і забирає все той, хто викинув Венеру, тобто розклад, у якому випаде кожне число по разу. Він спокійно програвав по двадцять тисяч за вечір, через те що завжди давав виграти своїм гостям, і навіть дарував їм кілька сотень денаріїв, аби вони мали що поставити на кін.

Дозвілля є водночас і благом, і небезпекою. Усі ми знаємо: якщо на юнака звалиться занадто великий спадок, він, найімовірніше, почне жити безтурботним життям і незабаром зробиться геть ледачим і апатичним, бо йому вже не буде чого прагнути та чого бажати. Тому й вам, якщо бажаєте зробитися справжнім римлянином, необхідно мати владу над своїми вродженими вадами. Адже якщо ви досягнете в житті хоч якогось успіху, то вас оточуватиме всіляка розкіш, яка може швидко розбестити ваш розум і підточити волю.

Уперше Рим зіткнувся з розкішшю, коли Манлій Вульсон святкував тріумфальну перемогу над азійськими галлами. Він дозволив своїм військам будь-які крайнощі розгнузданої поведінки, і, повернувшись до Риму, легіонери принесли те все з собою, немов чуму. Вони повернулися з багатою здобиччю, якої раніше ніколи не бачили. Так до Рима потрапили бронзові лежаки, дорогі килими та інші м’які тканини, срібні таці та багато чого ще. Воїни влаштовували бенкети, на яких дівчата грали на арфах, співали й танцювали, а наїдки були дорогими та вишуканими. Кожен нікчемний кухар, якого завжди вважали найбільш упослідженим із рабів, раптом виріс і в статусі, і в ціні. Те, що колись було буденною працею, раптом перетворилося на мистецтво. І все одно тодішній стан речей не можна порівнювати з тим виром розкоші, у якому потопає Рим у наші дні.

Одного разу я на власні очі бачив, як коханка попереднього імператора відвідала весільний бенкет вся в смарагдах і перлах — вони були у неї на лобі, у волоссі, у вухах, на шиї та на руках і коштували загалом не менше сорока мільйонів сестерціїв. Зауважу, то не були дарунки імператора. Усі ті прикраси вона отримала у спадок, а набуто їх було ще бозна-коли, під час підкорення чужих земель. Спочатку прийняті як контрибуція від іноземного царя, тепер ці коштовності прикрашали жінку, котра поводилася не краще від вуличної хвойди. У будь-якому разі, ті камінці чудово демонструють згубну здатність розкоші незворотно розбещувати людей будь-якого віку та статі. І цей приклад іще не є найгіршим за усі, свідком яких мені доводилося бути. Клеопатра володіла двома найбільшими з відомих світові перлин, успадкованих нею від батька. Марк Антоній вихвалявся перед нею, щодня влаштовуючи пишні бенкети, але Клеопатра зухвало посміялась над ним.

— І це ти називаєш пишнотою? — запитала вона. — Я можу витратити десять мільйонів сестерціїв на один бенкет.

Антонію зробилося цікаво, як можна витратити на один обід такі гроші, і він побився об заклад із кількома друзями та знайомими, цілковито впевнений у власному виграші.

Наступного дня Клеопатра пригощала Антонія пречудовим обідом. То був напрочуд гарний бенкет, із найкращими старими винами і відбірним м’ясом; цариця приймала гостя у своїх найкращих прикрасах, серед яких були і ті дві найбільші у світі перлини, що їх вона носила як сережки. Та, правду кажучи, все це не затьмарювало тих обідів, які Антоній мав звичку влаштовувати щодня. Він посміявся над убогістю бенкету, але цариця наполягала на тому, що вартість цього обіду от-от сягне названої суми, і звеліла подавати другу страву. Заздалегідь проінструктований служник увійшов до зали, несучи лише один кубок, у якому було трішки міцного оцту. Антоній, охоплений бажанням знати, що ж такого затіяла Клеопатра, нахилився до кубка. Цариця зняла одну сережку і кинула перлину в оцет, у якому та миттєво розчинилася. Після цього вона випила вміст кубка. Луцій Планк, який був суддею у тій суперечці та мав вирішувати, хто виграв парі, зупинив Клеопатру, коли вона почала знімати із себе другу сережку, щоб зробити з нею те саме.

— Антоній програв битву! — проголосив він (і то було пророцтвом, якщо врахувати, як усе повернулося, коли Антоній і Клеопатра билися проти Августа під Акціумом). Після військової поразки та самогубства Клеопатри другу перлину було вивезено до Рима й розрізано надвоє, аби прикрасити тими половинками вуха статуї Венери у Пантеоні.

Якщо хто-небудь скаже вам, що велике