Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Коли в мережі вперше з’явився список ігор, знайдених в кімнаті Галлідея, я завантажив і навчився грати в кожну з них, тож я вже пройшов «Dungeons of Daggorath» близько двох років тому. Знадобились майже всі вихідні. Графіка була груба, але навіть так гра була весела і неймовірно захоплива.

З веб-форумів я знав, що протягом останніх п’яти років, кілька мисливців грали і проходили «Dungeons of Daggorath» прямо тут на TRS-80 Галлідея. Деякі пройшли кожну гру з взуттєвої коробки, просто щоб подивитися, чи щось трапиться. І нічого не трапилося. Але жоден з цих мисливців не мав Мідного ключа.

Поки я вимикав TRS-80 і вставляв картридж «Dungeons of Daggorath», руки злегка тремтіли. Коли я знову ввімкнув комп’ютер, екран став чорним, і під супровід зловісних звукових ефектів з’явилось примітивне зображення чарівника. В одній руці чарівник тримав жезл, і під ним великими літерами було написано легендарне: «Чи наважишся ти ввійти… в підземелля Даґґората?»

Я поклав пальці на клавіатуру і почав грати. Щойно я це зробив, касетник на вершині комода Галлідея сам увімкнувся і з нього залунала знайома музика. Це був саундтрек Бейзіла Поледоріса до фільму «Конан-варвар».

Напевно, у такий спосіб Анорак показує, що я рухаюсь у правильному напрямі, — подумав я.

Я швидко втратив лік часу. Я забув, що мій аватар сидить у кімнаті Галлідея, і що в реалі я сиджу в своєму сховку, тулячись до електричного обігрівача, тисну на порожнє повітря перед собою, вводячи команди на уявній клавіатурі. Усі ці обставини зникли, і я загубився в всередині гри.

Для керування аватаром у «Dungeons of Daggorath» ви вводили команди, наприклад, «повернути вліво» чи «взяти факел», скеровували його крізь лабіринт коридорів у векторній графіці, одночасно відбиваючись від павуків, кам’яних гігантів, монстрів та привидів. Занурювалися глибше і глибше, просуваючись вниз п’ятьма все складнішими рівнями підземелля. Мені знадобилося багацько часу, щоб зрозуміти команди і особливості гри, але як тільки я їх зрозумів, гра вже не здавалась такою складною. Можливість зберегтись у будь-який момент по суті давала мені нескінченну кількість життів. (Хоча збереження і завантаження гри зі стрічкового накопичувача виявилося повільним і виснажливим процесом. Він часто потребував кілька спроб і багато мороки з регулятором гучності магнітофона.) Збереження гри дозволяло мені робити перерви на ванну кімнату і перезаряджати обігрівач.

Поки я грав, музика з «Конана-варвара» закінчилась, касетник клацнув і почав грати зворотну сторону стрічки, потішивши мене музикою з «Леді-яструба». Я не міг дочекатись, щоб втерти носа Ейчу.

Я досяг останнього рівня підземелля близько четвертої години ранку і зійшовся зі Злим чарівником Даґґорату. Двічі вмерши і перезавантажившись, я нарешті його переміг, використовуючи Меч ельфів і Крижаний перстень. Я закінчив гру, забравши собі чарівний перстень чарівника. Після цього на екрані з’явилося зображення чарівника з яскравою зіркою на жезлі та мантії. Текст нижче говорив: «Узріть! Доля чекає руки нового чарівника!»

Я чекав, щоб побачити, що станеться. Спершу не відбувалось нічого. Потім древній матричний принтер Галлідея ожив і з гуркотом видавив один рядок тексту. Подавач випхав сторінку з верхньої частини принтера. Я вирвав листок і прочитав, що там було:

Вітання! Ви відчинили Перші ворота!

Я озирнувся і побачив, що тепер в стіні спальні з’явилися ворота з кованого заліза, точно в тому місці, де раніше був плакат «Військових ігор». По центру воріт був мідний замок із замковою шпариною.

Щоб дістатися до замка, я виліз на стіл Галлідея, тоді запхнув Мідний ключ у замкову щілину і повернув його. Ворота почали світитися, ніби розжарений метал, подвійні двері відчинилися всередину, відкриваючи море зірок. Виявилося, що це портал у глибокий космос.

«Боже мій, тут стільки зірок», — почувся безтілесний голос. Я впізнав цей фрагмент з фільму «2010». Тоді почувся низький, зловісний гул, а за ним — фрагмент саундтреку з цього фільму: «Так казав Заратустра» Ріхарда Штрауса.

Я нахилився і заглянув крізь портал. Ліворуч і праворуч, вгору і вниз. Нічого, крім нескінченного поля зірок у всіх напрямках. Примружившись, я зміг роздивитися на відстані декілька крихітних туманностей і галактик.

Я не вагався. Стрибнув у відкриті ворота. Вони ніби засмоктали мене, і я почав падати. Але я падав вперед, а не вниз, і зірки, здавалося, падали зі мною.

Я стояв у залі зі старими аркадними іграми за автоматом «Galaga».

Гра була вже в процесі. Я мав подвійні кораблі та рахунок у 41 780 балів. Я глянув униз і побачив, що мої руки на контролері. Після секунди чи двох дезорієнтації, я рефлекторно почав грати, перемістивши джойстик вліво якраз вчасно, щоб уникнути втрати одного з кораблів.

Тримаючи одне око на грі, я спробував оцінити середовище. Периферійним зором я зміг розрізнити гру «Dig Dug» ліворуч і автомат «Zaxxon» праворуч від мене. Позаду я чув какофонію електронних битв з десятків інших старовинних аркад. Тоді, знищивши хвилю в «Galaga», я помітив своє відображення в екрані гри. Я побачив там не обличчя свого аватара. Це було обличчя Метью Бродеріка. Молодого Метью Бродеріка ще до часів «Ферріса Бюллера» і «Леді-яструба».

Тоді я зрозумів, де я був. І ким я був.

Я був Девідом Лайтманом, персонажем Метью Бродеріка в фільмі «Військові ігри». І це була його перша сцена в стрічці.

Я був усередині фільму.

Я швидко озирнувся навколо і побачив детальну копію «Ґранд Палас-20», поєднання аркадного залу/піцерії, показаного в фільмі. Навколо кожної гри згуртувались діти з пернатими зачісками вісімдесятих. Інші сиділи в кабінах, їли піцу і пили газовані напої. З музичного автомата в кутку лунала пісня «Video Fever» гурта the Beepers. Все виглядало і звучало саме так, як у фільмі. Галлідей скопіював кожнісіньку деталь з фільму і відтворив його у вигляді інтерактивної симуляції.

Офігіти.

Я роками гадав, які завдання чекають на мене в Перших воротах. Але такого не міг