Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Тоді я почув електронний звуковий сигнал. Він лунав ніби з правої кишені моїх джинсів. Тримаючи ліву руку на джойстику, я поліз в кишеню і витягнув цифровий годинник. Циферблат показував 7:45 ранку. Коли я натиснув одну з кнопок, щоб заглушити будильник, в центрі дисплея з’явилося попередження: «Девіде, ти запізнишся до школи!»

Голосовою командою я відкрив мапу ОАЗи, в надії дізнатися, куди ворота мене привели. Але виявилося, що я вже не просто поза Мідлтауном, а взагалі поза ОАЗою. Значок локатора був посеред порожнього екрану, а це означало, що я був за межами мапи. Коли я увійшов у ворота, мого аватара перенесло в автономну симуляцію, віртуальне місце, відокремлене від ОАЗи. Схоже, єдиний спосіб повернутися — завершити квест і пройти ворота. Але якщо це відеогра, як в неї грати? Якщо це квест, яка моя мета? Я продовжував грати «Galaga», обдумуючи ці питання. Через секунду в аркадний зал увійшов хлопчик і підійшов до мене.

— Привіт, Девіде! — сказав він, дивлячись на гру.

Я впізнав цього малого з фільму. Його звали Гові. У фільмі, персонаж Меттью Бродеріка передає йому гру і мчить до школи.

— Привіт, Девіде! — повторив хлопчик тим самим тоном. Цього разу, коли він говорив, його слова також з’явилися у вигляді тексту в нижній частині дисплея, як субтитри. Під ними мерехтів червоний напис: «Діалог! Останнє попередження!»

Я починав розуміти. Симуляція попереджала мене, що це був мій останній шанс сказати наступний рядок діалогу з фільму. Якщо я не скажу слова, то можу приблизно здогадатись, що відбудеться далі. КІНЕЦЬ ГРИ.

Але я не панікував, бо я знав наступний рядок. Я бачив «Військові ігри» так багато разів, що я знав увесь фільм напам’ять.

— Привіт, Гові! — сказав я. Але голос, який я почув в навушниках, не був моїм. Це був голос Метью Бродеріка. Коли я сказав репліку, попередження на дисплеї зникло, і у верхній частині дисплея з’явився рахунок 100 очок.

Я напружив мізки, намагаючись подумки програти іншу частину сцени. Наступна репліка була за мною.

— Як поживаєш? — сказав я, і мій рахунок зріс до 200 очок.

— Досить добре, — відповів Гові.

У мене запаморочилась голова. Це було неймовірно. Я був повністю всередині фільму. Галлідей перетворив фільм п’ятдесятирічної давності на інтерактивну відеогру в реальному часі. Цікаво, скільки часу йому знадобилось на програмування?

На дисплеї загорілося ще одне попередження: «Ти спізнишся в школу, Девіде! Поквапся!»

Я відійшов від автомату «Galaga».

— Ей, не хочеш продовжити? — запитав я Гові.

— Звичайно, — відповів він, схопивши контролер. — Дякую!

На підлозі з’явилася зелена доріжка, що вела від місця, де я стояв, до виходу. Я пішов нею, але тоді згадав повернутися і захопити зошит з зображенням гри «Dig Dug», точно як Девід у фільмі. Коли я це зробив, рахунок підскочив ще на 100 очок, і на екрані з’явився напис «Бонус за дію!».

— Бувай, Девіде! — закричав Гові.

— Бувай! — крикнув я у відповідь. Ще 100 очок. Це було легко!

Зеленою доріжкою я вийшов з «Ґранд Палас-20» і пройшов вгору жвавою вулицею кілька кварталів. Тепер я біг засадженою деревами приміською вулицею. Завернув за ріг і побачив, що доріжка веде прямо до великої цегляної будівлі. Вивіска над дверима говорила «Середня школа округу Сногоміш» — школа Девіда і місце кількох наступних сцен фільму.

Я забіг всередину, голова кипіла від думок. Якщо наступні дві години я повинен був тільки відтарабанити рядки діалогу з «Військових ігор», то це буде легесенько. Сам того не знаючи, я підготувався більш ніж достатньо. Я знав «Військові ігри», мабуть, навіть краще, ніж «Справжнього генія» чи «Вже краще померти».

Поки я біг порожніми шкільними коридорами, переді мною з’явилося ще одне попередження: «Ти спізнюєшся на урок біології!»

Я продовжував на максимальній швидкості мчати зеленою доріжкою, яка тепер яскраво пульсувала. Вона зрештою привела мене до дверей класу на другому поверсі. Крізь вікно я міг бачити, що урок вже почався. Учитель стояв біля дошки. Я бачив своє місце — єдине порожнє в кімнаті.

Прямо за Еллі Шіді.

Я відчинив двері і навшпиньки пройшов всередину, але вчитель відразу мене помітив.

— Ах, Девіде! Приємно, що ви вирішили до нас приєднатись!

Протриматись до кінця фільму виявилося набагато складніше, ніж я очікував. Близько п’ятнадцяти хвилин знадобилось лише на те, щоб зрозуміти «правила» гри і розібратися, як працює система підрахунку балів. Насправді потрібно набагато більше, ніж просто читати діалог. Я також мав виконувати всі дії, які виконував персонаж Бродеріка у фільмі, правильним чином і в потрібний момент. Це було наче виконувати провідну роль у виставі, яку ви дивилися багато разів, але ніколи не репетирували.

Першу годину фільму я був на межі, постійно намагаючись продумати наперед наступний рядок діалогу. Варто було запороти слова або не виконати дію в потрібний момент, рахунок зменшувався і на екрані з’являлося попередження. Після двох помилок поспіль, з’являлося «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ». Я не був упевнений, що станеться, якщо я помилюся тричі, але думаю, що мене або викине з воріт, або мого аватара просто вб’є. Я не хотів дізнатись, що саме.

Коли я правильно виконував сім дій або декламував сім рядків діалогу поспіль, гра нагороджувала мене підказкою. Наступного разу, коли я не знав, що робити або говорити, то міг вибрати підказку, і правильна дія або рядок діалогу ніби телесуфлер з’являлася на екрані.

Сцени, що не залучали мого персонажа,