Читати книгу - "За браком доказів"

— Що скажете, Бренне? — запитав головний поліцмейстер.

Він єдиний тримався незворушно, та навряд чи таким був. Не думаю…

Секунди тягнулися безконечно, довго й в’яло, доки я зважував усі «за» і «проти». Нарешті я зважився.

Ранки були найкращою порою дня. Не такі вже й добрі, але цілком стерині. Потім поповзом підкрадалася тривога. Лише одна думка пульсувала в голові: по неї хтось прийде, хтось чатує надворі, за дверима. Не знала, хто й коли, але це неодмінно мало статися.

Кожного пообіддя вона сиділа у вітальні, напружено прислухаючись до звуків іззовні та кроків, які то наближалися, то віддалялися. Аж доки гаснув день, і засвічувалися вуличні ліхтарі.

Кілька разів, знеможена до краю очікуванням, вона просто засинала. А коли прокидалася від холоду, не відразу могла пригадати, чому лежить у сутінках на канапі.

Вона почала говорити сама до себе вголос, повторювала якісь окремі, не пов’язані між собою слова, промовляла фрази, позбавлені сенсу. Їй здавалося, що поволі стає такою, як оті божевільні в старих фільмах, які колами нипали в притулках, щось викрикували й голосно балакали, а їх ніхто не чув або не бажав чути.

Страх ставав вбивчим вечорами, змушуючи її раз по раз перевіряти, чи добре замкнені вхідні двері. А потім вона сновигала з кімнати в кімнату, виглядаючи у вікна.

На маленькому задвір’ї ніколи нікого не було. І цього вечора — теж.

Вулиця перед будинком, як завжди, безлюдна й пустельна, хоч би тобі один кіт її перебіг. І все ж вона відчувала сховану за тінями чиюсь присутність. Еріка вмовляла себе, що її паніка безпідставна, що в усьому винні нерви, але намарно. Мозок може проаналізувати й раціоналізувати все що завгодно. Глибоко в її єстві, десь аж у спинному мозку, жила інша сутність, яка нашіптувала, що там, у темряві, хтось чатує на неї, спостерігає за кожним її кроком.

Іноді вона замислювалася, а що буде, якщо страх матеріалізується, набере реальних, конкретних обрисів? Відчує полегшення? Зрозуміє сни, які їй сняться щоночі? Зрозуміє минуле, людей, від яких утекла й пообіцяла сама собі ніколи більше до них не повертатися, ніколи не допустити, щоб вони знову вторгайся у її життя?

Задзвонив телефон. Учетверте за останні чверть години. Еріці й на екран не треба було дивитися, вона знала, що телефонувала мати. Пронизливий дзвінок різав вухо, вібрував нервами. Вона щосили боролося зі спокусою скинути дзвінок і вимкнути мобільний. Але, коли вчинила так останнього разу, мати ще того ж вечора стала на порозі її помешкання.

Еріка трохи вичекала час, а тоді написала коротку смс-ку.

«Усе добре. Поговоримо завтра».

Вона відпила ковток вистиглої кави, захотіла пісяти й почовгала до маленької ванної. Миючи руки, намагалася не дивитись на себе в дзеркало, знала, кого там побачить, але стриматись не могла. Жахливий вигляд. Шкіра під носом, у кутиках губ і на чолі почервоніла й запалилася. Еріка розуміла, що вже час помитися, вимити голову, накласти макіяж і вийти на денне світло, але від самої лиш цієї думки, її знемагала в’ялість і слабкість. Вона повернулася до вітальні, впала на канапу й прочитала довге й цілком передбачуване повідомлення від матері, яке, тим часом, прийшло на мобільний.

«Люблю тебе. Скучаю. Повертайся додому, повертайся додому, дівчинко моя, я берегтиму тебе, піклуватимусь про тебе. Усе знову буде добре».

Брехня! Існує біла брехня, брехня, яка згладжує життєві шерехатості й щоденні дрібничкові конфлікти. А існує брехня така незмірна й монументальна, яку після викриття не годне згладити вже ніщо на світі. Брехня, з якою неможливо змиритися.

Усе знову буде добре, — подумала вона.

Ніколи.

— Скажи, що жартуєш, — попросила Карла.

Я похитав головою.

— Ні, не жартую.

— Ти і ця… лялька Барбі, яка прокурорка, замутили брехливу історію, ніби Маґнус надто хворий, щоб продовжувати слухання?

Я здвигнув плечима.

— Ми лише трохи утаїли правду. Як на мене, Маґнус завжди був надто хворий для судової процедури.

Карла злісно зиркнула на мене.

— Гола софістика!

— Я навіть не знаю, що це слово означає, Карло.

Я, скільки міг, відтягував момент зізнання про те, що відбулося. Наперед знав, як гнівно вона зреагує. Та, врешті-решт, збагнув, як це безсенсовно, тримати її у невіданні. Якщо вона й далі захоче працювати з цією справою, то мусить знати все. Зрештою, заслужила собі на довіру. По суті, це заслуга Карли, що ми взагалі довідалися про Еріку Гансен.

Вона підвелася, нервово заходила туди й сюди кімнатою, як завжди, коли лютувала або хвилювалася.

— Божевільня, а не поліція! Що за гнила потороч! Я вже й не дивуюся! Після всього, що відбулося за останні роки, від них всякого можна сподіватися. Я знала, що в цій справі щось не сходиться, але поза моїм розумінням, як ти міг погодитися на участь у їхній брудній грі?

— Я адвокат, а не журналіст. Моя робота — дбати про клієнта, а не викривати порушення у структурах поліції.

— Не згідна. Викривати зловживання владою і корупцію — наш громадянський обов’язок.

— Ельдара Нурайде потурили на мороз, і він уже ніколи не повернеться на тепленьке місце. Хіба цього недостатньо?

— А решта? А Ґюннар