Читати книгу - "Крамниця щастя"

Але ж дощ був таким шумливим. Він так гарно оповідав літні історії про це місто. Вона заслухалася і... забула, ні, не назву кав’ярні, а як туди дістатися.

Вона підійшла до його столика, вибачилася й спитала. Він усміхнувся й відповів, що не місцевий. Вона сказала, що також. Він запитав, звідки вона. Вона назвала його місто. Його вулицю. Його будинок. Чи то він назвав її місто. Її вулицю. Її будинок.

Вона відповідала на його питання, які він не встиг іще задати, він підхоплював цитати з її улюблених віршів, які вона ще не встигла промовити.

Кілька кав. Кілька годин. Він забув, що мав вивчати це місто. Вона забула, що там, в абсолютно чужій кав’ярні, на неї чекає подруга.

Це був їхній столик, їхнє місто, їхній ліхтар, що немов ненароком зазирав у вікно.

Їхня стометрівка, що пам’ятає тепер їхні кроки. Їхня лавочка в парку, що знає все про їхні голоси. Їхня стіна старого австрійського будинку, що пам’ятає дотики долонь.

А потім прийшло завтра, яке нічого не знало ні про них, ні про сплетіння рук.

За кілька днів вона повернулася до свого міста, своєї вулиці, свого будинку.

За місяць він приїхав до свого міста, своєї вулиці, свого будинку. Увійшов у двір, коли вже стемніло. Хотів відшукати її вікно. Згадав, що це місто належить не їм, а чиємусь іншому «ми».

А десь за сотні кілометрів звідти їхнє місто згортало літні веранди та їхній сміх.

— Нащо ж ти ставиш горнятко на стіл? — вдавано сердито буркнула вона. — Я ж зробила тобі для цього спеціальну підставку.

Диск, як вона його назвала, декупований? Техніка декупаж. Вічно вона щось таке віднайде-вигадає. Що колись було на тому диску? Улюблена музика? Старі фото?

— Докторська дисертація, — розсміялася тоді вона.

Тепер він ставитиме горнятка з чаєм на підставку з трояндами бузкового кольору (то вона визначила колір декупажних трояндочок). Ні, він так жодного разу й не поставив жодного горнятка на цю дискову підставку. Було шкода. То ж вона робила. Саме для нього.

Колись...

Листочки свіжої холодної м’яти тьмяніють у прозорому горняткові. Горнятко на блюдечку. Жодних тобі декупажних підставодисків. Виловлює один листок з окропу. На смак прохолодний. Такий, як вона колись. Вона пахла м’ятою. Коли ж він цілував її, то відчував свіжість і прохолоду на вустах. Запах свіжості — це було найперше, що він пам’ятав про неї. А ще тіні. Вони перечікували червоне світло.

— Дивись! — вигукнула вона.

Простягнула руку вперед — і на дорозі з’явилися тіні її пальчиків. Він простягнув свою долоню так, щоб тіні доторкнулися одне до одного.

— Відчуваєш? — прошепотіла.

Він відчував. Навіть більше, аніж йому хотілося б. А ще він хотів знати, якщо так калатається серце, коли тінь торкається тіні, то що ж буде, коли.

І був тоді присмак м’яти, і була музика, і було тільки їхнє небо.

А тепер літня веранда й чай із листочками м’яти, прохолодної, як її шкіра. І підставочка-диск, на яку він поскладав свої спогади.

Музика, розмови, вуличний шум. У будень тут набагато спокійніше й тихіше. Так тихо, що можна почути кроки перехожих. Добре, що хоч спогадам не потрібна тиша. Їм не потрібні ні місце, ні час. Тільки ти.

Спогад до спогаду, листочок до листочка. Тінь до тіні. Ніжність до ніжності.

— Ну, хто ж ходить до кав’ярень із підставками для горнят? — вдавано сердито буркнула вона, поцілувала його в щоку й сіла поряд. - Я повернулася раніше. Ти ж не проти?

Переплелися пальці, розчинилися тіні, а з бузкових троянд пурхнули метеликами м’ятні спогади.

— «Кімбо» — кав’ярня в Івано-Фраківську.