Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

пересторогою Уґіто. М’яко підштовхуючи, Відаль провів її до дверей і, коли залишився сам, спробував удати неабияке піднесення духу, як то бувало з ним у дружньому товаристві, проте дарма. Навпаки, тепер він замислився про істинні причини свого відступу й пошкодував, що був нечемний з Маделон і зрадив Неліду. Втім, Відаль відкинув цей другий докір самому собі, оскільки ніщо не давало підстав припускати, наче між ними з дівчиною є щось більше, аніж звичайні дружні стосунки. Істинні причини він проаналізує згодом. Дон Ісідро відмовився від мате (уже було пізно) і, кусаючи булочку, вийшов з кімнати, сподіваючись, що надворі не зустріне Маделон. Краще вийти повз туалети. У другому подвір’ї він зустрівся з Нелідою; та відвернулася. Відаль почав був мимрити якісь пояснення, але мусив замовкнути через появу Антонії. XXV

Розмова в домі Нестора оберталася довкола старих, яких, не так зі злості, як задля забави, жбурляли в петропавлівські вогнища. У їхньому кварталі четверо чи п’ятеро жертв дістали незначні опіки — цим бідолахам надали допомогу в аптеці Ґаравенти, — проте одну бабцю з опіками другого ступеня поклали в лікарню Фернандеса. Ще говорилося про викрадення — новітню тактику на цій війні, появу якої, на думку Відаля, спричинила жадоба грошей.

— Аби тільки Джимі теж викрали. Не знаю, звідки ця думка…

— Гадаєш, може бути щось гірше? — спитав Аревало.

— Із цими навіженцями…

— Мусимо зберігати спокій, — заперечив гість із велетенськими руками.

— Спокій! Та ми його відіб’ємо кулаками! — погрозливо гаркнув Рей. — Ви тільки з’ясуйте, де наш товариш! А я його визволю!

Друзі міркували, чи заявляти їм у поліцію, чи це буде марним та ризикованим заходом. «Якщо його викрали, то принаймні звільнять», — мало не припустив Відаль, але стримався, щоб не провокувати зливи небажаних запитань.

Потім знову заговорили про небіжчика Нестора та близький його похорон.

— Я думаю, що це неправильно, — завважив гостролиций щодо відсутності Несторового сина.

— Молодь, — поблажливо, як то зазвичай, проказав гість із велетенськими руками, — знає тільки своє. Хіба не сказано: «Зостав мертвим ховати…»[22]?

— А бабці їхній ковінька, — гримнув Данте, в якого зненацька поліпшився слух.

— Може, не поїдемо на цвинтар одразу, — запропонував Рей, — а спершу обійдемо квартал, несучи труну на руках? Так роблять у разі вбивства. Піднімемо Нестора якнайвище й гідно виступимо проти ворогів.

Відаль поглянув на чужинців, чекаючи заперечень — спочатку на гостя з велетенськими руками, потім на гостролицього. Обидва мовчали. Після паузи, під час якої чути було, як перший з них зручніше вмощується на стільці, озвався Данте:

— Навряд чи в нашому становищі варто провокувати когось.

— Тим паче з домовиною на руках, — докинув Аревало.

Відаль захопився хитрістю чужинців: упевнені, що поміркованість візьме гору, вони, проте, не обстоювали її, щоб не зірвати справи. Коли ж усі, за винятком Рея, виступили на боці здорового глузду, гість із велетенськими руками додав іще один аргумент:

— Крім того, чи не буде це недбалістю з нашого боку — наражати гробарів на небезпеку?

— Невинний робочий люд, — озвався й гостролиций.

Решта негайно повстала супроти цього, аж поразка поміркованості видалась неминучою; а втім, увагу одних та інших відвернула нова подія, що, імовірно, вберегла їх усіх, поклавши край ризикованим намірам, — поява Несторового сина. Той заходився велемовно дякувати батьковим друзям за присутність — мовляв, таке незаперечне свідчення дружньої вірності дуже тішить його, засмученого тим, що сам він не зміг чувати: поліція, бачте, безплідна парость невблаганної, доскіпливої бюрократії, все дбає про формальності й протоколи, і нема їй діла до синівської скорботи.

— Невже ти плачеш? — буркнув Аревало нібито сам до себе.

— Бідолашний, мені його шкода, — зізнався Відаль.

— Думаєте, він так само винен? — запитав Рей.

— Якщо на цій війні його ще не прикінчили, — висловив думку Аревало, — то на трибуні він, вочевидь, поводився просто жахливо.

XXVI

Не встиг Відаль утерти сльози, як оголосили виїзд на цвинтар. У кімнатах і коридорах заворушилися люди. Відаль не хотів давати волю сльозам — отже, мусив пильнувати, щоб ніяка невинна дрібничка не спричинила нового душевного болю. Його зворушила поява доньї Рехіни: розпатлана жінка з відсутнім поглядом брела, насилу переставляючи ноги, немовби її тягли силоміць. Відаль озирнувся й побачив Данте.

— Хлопці, не розділятися, — повторював він по-дитячому палко. — Тримаймося разом, тримаймося разом.

«Сліпий і глухий, — подумав Відаль. — Загорнутий у шкіру. Кожен старий перетворюється на тварину».

— Головне, — завважив Аревало й підморгнув, наслідуючи Джимі, — не дати прослизнути