Читати книгу - "Мед з дікалоном"

А Дарця сьогодні виходить заміж... Ще, здається, зовсім недавно вона була вредним дівчиськом. Тепер я розумію, чому перед весіллям молода з подружками плачуть дурними слізьми. Це буде інше життя, і Дарця для мене теж стане іншою — буде часткою чужої мені родини. Ось і в мене покотилася недоречна тепер сльозинка. Напевно, це від вітру...

Вони б уже мали під'їздити. Холера, запізнюються вже хвилин на десять... Це дуже погано — баритися ніяк не можна...

Пан Генрик радісно повернувся додому. Тепер є якісний закріплювач, і вечором можна буде надрукувати фотографії, адже негативів зібралося чимало. Потрібно буде встигнути якось у ті дві години, доки буде електрика. Втім, є ще досить часу, можна вийти на натуру. Сьогодні гарна днина для пейзажних знимків. Він склав до чохла штатив, зупинив свій вибір на користь старенького цайса. Пан Генрик добре знав місцевість, однак гарне фото — не лише цікавий ракурс, а й належне освітлення. Те ж саме місце, зняте у різний час, може мати зовсім інший настрій, по-іншому звучати, бо фотографія — це мистецтво. На стінах його оселі їх багато висіло. Єврейська дівчинка продає підсніжники. По-весняному радісна, щаслива. Її, мабуть, уже немає серед живих. Літній волинський дядько, темнолиций, покраяний зморшками,— бринить відчуття внутрішньої сили і мудрості, характер шекспірівських королів. Юна гімназистка у хутряній горжетці — точені риси обличчя й бісики в очах попри напускну серйозність. Лише фото може зловити й зафіксувати такі моменти, коли людина є собою, коли на якусь нетривку мить спадають оманливі маски.

Здається, ось тут мають вийти непогані кадри. Пан Генрик розчохлив штатив і взявся збирати його.

Нарешті удалечині я побачив весільну процесію — десяток кінних саней. Попереду молодий із дружбами, за ним молода — моя Дарця з дружками, потім свати, гості. Бадьоро біжать баскі коні із заплетеними у гриви стрічками, летить дрібний сніжок із-під саней, лине над принишклим скорботним містом весільна музика. На перших санях тріпоче на вітрові жовто-блакитний прапор.

Люди вже почали з церкви виходити, служба скінчилася, та ніхто не розходиться. Таки не таке це весілля, як інші. Усі гості при зброї, на санях вишитими килимками прикриті кулемети. Поліцаї, певно, щось прочули і забарикадувались у своєму будинку. Їх лишилося в місті не більше десятка, і стільки ж німців. Ті теж воліють не заважати — цілком резонно побоюючись засідки. Дійсно, на темних запилюжених горищах, крім нього, чатує ще з десяток добрих стрільців та кілька кулеметів, готових будь-якої миті вивергнути зливу куль у того, хто насмілився б завадити цьому весіллю.

Але коли Дарця виходила з саней — щось блиснуло. Ніби якийсь пустотливий малюк пустив сонячного зайчика осколком дзеркала. З тієї сторони наших немає — значить, це зачаєна смерть. Я миттю пересмикнув затвор і припав до скельця оптичного прицілу. Господи, аби встигнути вистрілити першим... Горища, вікна других поверхів, дерева... Ця оптика вихоплює лише якісь вісім метрів простору. Швидше, швидше потрібно знайти його... Ще раз блиснув зрадливий зайчик — це не випадковість, так відсвічує на сонці лише оптика. Чийсь далекогляд або... Навіть не хочеться про це думати. Я вб'ю будь-кого, хто спробує це зробити. Подвір'я, знов горища, дерева. Нічого немає... Нарешті — ось він. Перехрестя прицілу зійшлося на згорбленій постаті коло триноги. Вдих, закінчився вільний хід курка, закам'яніли ґратки прицілу, один крок поправки на відстань і вітер...

Та стрілець зупинився. Його чоло вкрили росинки поту, й він опустив гвинтівку.

— Господи, це лише фотоапарат... Я мало не вбив безневинну людину, цього старого дивака, котрого якийсь дідько поніс у цей час фотографувати місто...

Пан Генрик шукав гарний кадр. То зближував, то брав панораму. Йому наче здалося, що він побачив людину в одному з відчинених горищних віконець. Він покрутив об'єктив і в перекинутому догори ногами зображенні побачив чудовий кадр — хлопчик із гвинтівкою. Яка затамована динаміка у його позі, впевненість, загроза. Ось вона — людина своєї епохи. Він уже зібрався клацнути затвором, але кадр був утрачений, стрілець опустив гвинтівку та відвернувся. І лише зараз пан Генрик зрозумів, що той хлопчик цілився у нього. Защеміло серце, він намацав у кишені пачку цигарок і запалив...

Вона повернулася до міста, коли на узбіччях дороги ще курилися чадним димом рештки циклопічних швіцьких танків і наївні міщани з хлібом-сіллю під заквітчаною барвінком аркою стрічали перших німецьких мотоциклістів-розвідників у сонцезахисних окулярах і сталевих макітрах-шоломах. Німецький офіцер важкою кувалдою збив колодку, що висіла на тюремній брамі, і хтось із солдатів врешті заглушив ненависного трактора, що ще деренчав на подвір'ї. У місті знали — коли заводиться двигун цього механічного молоха — у підвалах тюрми розстрілюють... Зблідлі німецькі вояки виносили і складали на великому брезентовому полотнищі трупи в'язнів, похапцем розстріляних совітами. Тоді серед мертвих був і її батько... Марія упізнала його лише за залізничним кітелем зі срібними молоточками на лацканах.

Дивно, але за два роки до того, коли у садках пахніло антонівськими яблуками, а холодними ранками у повітрі ще ніби бриніла мідь духового оркестру уланського полку, що вирушив на війну, барвінковою аркою і хлібом-сіллю жителі міста щиро вітали і цих «освободителів».

Та тоді багатьом здавалося, що жах скінчився. На коротку мить знову за довгі роки