Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 100
Перейти на сторінку:
Та й Григорієві репутацію псувати не збираюся, – здається, він про те ніколи не забував. – Може, десь на Донбасі сховаюсь.

– То як же ти через річку? Мосту ж немає… – її тремтячі руки хрестом лягли на груди.

– Нічого, ми ж на воді виросли, – здалося, він намагався усміхнутись.

А вона далі вслухалася – ось-ось скаже, що в усьому розкаюється. Може, й не знайде вона виходу, але їй ураз стане легше. Була впевнена, що ті слова крутяться в нього на думці, але вуста в цій хаті так їх і не проказали.

Не пам’ятає, коли він посадив її на лаву, не чула, як зачинив за собою двері. Кинулась до вікна вже згодом, вийшовши з якогось заціпеніння – але, крім темряви, нічого там не побачила. І знову пішла в свою зажуру, бо й тепер не знала: чи тут вона сиділа, чи слідом за ним бігла. Отямилась, коли треті півні проспівали. Сховала хліб, який не взяв Аким, адже скоро мав прийти Григорій. «Отакої, – терла очі, – люблять один одного, а зустрітися та поговорити не можуть, – думала про своїх синів. – І де ті партії взялися на людську біду? І різниці між ними ніхто не знає, – вважала, що саме з того все й почалося. – Правда, тепер різниця є, і вона велика, бо інтелігентні есери ніколи не закликали вбивати людей, більшовицькі ж пройдисвіти не бояться ні чужої крові, ні Божої кари. А такі дурні, як наш Аким, їм повірили, – усе до темного вікна припадає: чи не повернувся? Сама розуміє: занадто складна ситуація – з Харкова німці й петлюрівці підходять, а до Слов’янська з Лозової – гайдамаки, які до українських військ приєдналися. Ще чи вдасться чорношличникам порядок навести, хоча й кажуть, що їхній отаман неабиякий розум має. – Омелян Волох! Омелян Волох! – повторила декілька разів, адже багато хто зараз на нього надіється. – Треба ж такому статися: хотів художником бути, а вивчитися на нього так і не судилося – то поганий вчитель попався, який змушував лише колоти дрова та носити воду, то на війну забрали, коли до художнього училища вступив. Ще коли він під Лозовою бився з червоною ордою, про нього все переказували. Правда, і до військової справи талант має. Ось тобі й шахтарський син – змалку по наймах поневірявся, а з чотирнадцяти років уже за дорослого на шахті відгрібником працював».

– То як же Акиму втекти від усіх? – знову до свого повернулася. – До того ж поночі річку переплисти, – і там вона вбачала небезпеку для сина. – Святий Миколаю! Де ти? – турбувала Чудотворця навіть серед ночі. Так і сиділа, схрестивши на грудях руки.

8

Почувши, що німців розквартировуватимуть по хатах, Петро рано-вранці вже лаштував підводу для поїздки в Ізюм.

– Збирайся, й тебе підвезу, – махав і Насті рукою. – Не вести ж їх пішки, вони й так находилися, – ще не бачив, а вже надумав до себе їх брати.

Іншим разом вона б сміялася з нього, а зараз, умостившись на возі, далі слухала. А він із багатьма подробицями розказував про пограбування ізюмського відділення державного казначейства та приватних банків, що сталося минулої ночі. Стверджував, що й копійки не лишилося, неначе бачив усе навіч. Повторював і чиюсь розумну думку: «Усе, чим набили свої глибокі кишені більшовицькі керманичі, до столиці міжнародного пролетаріату не доїде – випарується дорогою».

Багато чого знав і про Блюмкіна, який у вісімнадцятирічному віці зробив карколомну кар’єру в совєтській армії. У той час багато молодих хлопців, схильних до розбою і грабунків, не до в’язниці потрапили, а знайшли своє місце серед більшовиків. Серед них був і Яків Блюмкін, який вважався відмінником своєї справи. Такому ремеслу навчився ще в Одесі в єврейському злодійському середовищі, де зростав. Там його вважали авантюристом, чим він ніколи не соромився хизуватися, а прийнявши чималу дозу кокаїну, любив і про Троцького додати, котрий його просто обожнював. Був упевнений, що коли повернеться в Петроград, стане ад’ютантом і особистим секретарем того «лева революції». Удвох вони таке зроблять, чого інші навіть не уявляють. Головне – зараз якомога більше грошей забрати у цієї далеко не бідної України. Він ніколи не використовував слово «пограбування», воно одразу нагадувало йому в’язницю; замість того стверджував, що робить святе діло – світову революцію, тому й називає свою не Божу справу експропріацією.

– Кажуть, що в Слов’янську обібрав державний банк на фантастичну суму – чотири мільйони царських золотих рублів.

Ніби й не збирався Петро про те розповідати, але так розговорився, що й про перестороги дружини забув. Одумався, коли вже пізно було. Ще б пак, скільки живуть, такого не було, а він примудрився все звідти вигребти.

– Молодий, а який спритний, – аж потилицю чухав та заздрив нишком.

Чув, що мільйон уже віддав командуючому своєї 3-ї революційної армії, аби той його не видав.

– Кажуть, що московський ревтрибунал уже знає про той хабар, тільки й російські більшовики не вірять, що ті мільйони потраплять до партійної каси, навіть якщо їх у нього й відберуть. Чомусь вважають, що Троцький і «залізний Фелікс» яку завгодно справу можуть закрити, аби гроші та золото перекласти у свої кишені. До того ж той полум’яний революціонер у них на гачку ще після пограбування Одеського банку, тож якщо не віддасть вкрадене добровільно, його арештують. Але не для того, щоб засудити та кинути за ґрати, а щоб відкуплявся – тобто все одно з нього все витрусять.

Відчувалося, що сусід Петро із задоволенням розмірковував про Якова Блюмкіна, його високих патронів і великі гроші, насолоджувався навіть лише тим, що і його голова була спроможна прокрутити такі авантюрні ходи. Десь навіть справжнє ім’я цього молодого коханця революції почув – Сімха Янкель Гершев.

– То як же цей пройдисвіт опинився на нашому Донбасі? – мало знаючи про більшовицьку революцію, Настя вслухалася у кожне слово.

– Все просто, – усміхався її сусід, який зараз більше скидався на кваліфікованого слідчого, ніж на простого Петра, який і сам придивлявся до того, що й де не так лежить. І неправда, що думки про те його не мучитимуть, просто він має страх усередині, який і не дає йому розгулятися. Це Настя зробила такий висновок, поки той розповідав їй про великого червоного авантюриста.

А сусід підганяв свою худу кобилу та далі розказував, як під ударами українсько-німецьких військ Блюмкін дременув

1 ... 35 36 37 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"