Читати книгу - "Квіти на снігу"

Уже на трасі, умикаючи швидкість, визирнув із вікна джипа, насторожено оглянувся навколо. Нікого. Тільки праворуч від дороги, десь за кущами, з-за яких виднілася зелена смуга озимини, ліниво каркали дві чорні ворони. Але я не міг уже їхати так, як до цього: чомусь весь час здавалося, що із сірого туману ось-ось вибіжить хтось і кинеться навперейми джипу. Я добре знав, хто це буде – Анжела.

Я не збрехав Марті, коли говорив, що Анжела заходила до редакції проситися дизайнером. Так воно й було. Тільки не місяць, а рік тому. Тоді я тільки-но випробовував новесеньке редакторське крісло – воно м’яко пригорнуло мене до своєї шоколадно-кавової лайкової обшивки, що так пасувала до мого костюма-трійки. І хоч я знав, що сидітиму в ньому лише вряди-годи, це трохи заспокоїло нерви.

Зранку їх добряче поколошматила друга колишня. Гітаристка-аматорка, у справі гри на нервах вона була справжньою професіоналкою. От і знову грозилася вивести мене на чисту воду й показати людям моє справжнє обличчя, якщо я… Моє справжнє обличчя… Ніби я сам знаю, яке воно… Але щоб приховати його загадкові риси, довелося поступитися кругленькою сумою. Шантажистка! А тут іще старий мудак. Він, бачте, поцікавився справами фірми, і вони його дещо засмутили. А ще його дратують моя газета й мій псевдонім. «Шеф-редактор Жорж Немо, – бурчав він незадоволено. – Немо. Що за дурниці? Хіба Немолюк звучить гірше? Навіщо вкорочувати своє прізвище?»

Псевдонім пояснити легше. Так, кажу, зараз заведено: придумувати щось звучніше, коротше, що добре б запам’ятовувалося й відрізнялося від інших. Немолюків он скільки в області, а от Жорж Немо – може, один на весь білий світ. Це ж круто! А от пояснити, навіщо вкладати гроші в те, у чому ніц не тямлю й із чого навряд чи вдасться видоїти хоч якусь копійчину, ніяк не вдається. «Газета – це ідеологія, а не бізнес», – уперто повторював колишній ідеологічний боєць, який тепер боявся всіляких політичних тем, як дідько ладану.

Ну що ти йому скажеш? Як розтлумачиш, що сьогодні ЗМІ – це і те, і те? Мій старий досі зачеплений однією мозковою звивиною за вчорашній день, і спробуй йому втовкмачити, що за цього довбаного дикого капіталізму бізнес і політика як близнюки. Що моє так зване вершкове масло із самої лише пальмової олії та фірмовий «натуральний» кетчуп із польських консервантів, які попервах, коли ще подібні фірмочки можна було на пальцях однієї руки полічити, давали непоганий прибуток, тепер уже не витримують конкуренції. Щоб не пролетіти, як фанера над Парижем, їх потрібно постійно вихваляти, найкраще – у своїй газеті.

Та мені сьогодні один гральний салончик із таємною кімнаткою для особливо шанованих відвідувачів дає більше, ніж ота кетчупно-майонезна фірма з її базарними ятками. А для того, щоб легально спілкуватися й впритул наблизитися до отих «особливо шанованих», мені знову ж таки не завадить власний бойовий листок. В одному старий має рацію: на журналістиці я розуміюся ще менше, ніж на майонезі. А мені не обов’язково й розумітися, заспокоював я себе, ніжачись на шкіряному троні, – аби гроші, вони вирішують усе. Давно постановив: спочатку треба працювати на гроші, а потім вони мають працювати на мене, мій імідж, славу, владу.

Хтось постукав у двері й зразу ж, не чекаючи дозволу, відчинив їх.

– Можна до вас в обідній час?

– А вже обід? – здивувався. – Це ж треба так запрацюватися! Навіть не помітив…

Чомусь мені раптом захотілося вдати із себе справжнього журналюгу, заклопотаного газетою.

– У творчих людей це часто буває, – усміхнулася дівчина, ніяково обсмикуючи секонд-хендівські штанці-«банани».

«Ага, значить, іще одна творча особа прийшла проситися в газету», – подумав я. Пробігся по ній очима – знизу вгору й згори донизу – і зразу ж втратив до неї будь-який інтерес. Фе, і зачепитися немає за що, не мій стиль. Я люблю жінок тілистих, з бароковими формами. Обидві мої колишні були справжніми телицями, які, щоправда, й досі брикаються, як розлючені лошиці. А в цієї тільки очі на півобличчя. Когось вони мені нагадують, ці очі, це зелене із сірим. Десь я їх нібито бачив. І ці чорні шнурочки брів, різко вигнуті, наче крильця чаєняти, і так високо підняті, ніби вона дуже здивована. А який погляд!

О ні! Мені не потрібні журналісти з такими затятими поглядами. Набрав собі пластилінових хлопчиків і дівчаток, яких можна було б ліпити й переліплювати відповідно до обставин. Я не збираюся робити революцію в журналістиці чи рятувати світ від усіляких сучасних бід, проповідувати мораль, боротися за екологію, обстоювати якісь примарні ідеали. Мій рецепт для читачів дуже простий і практичний: дрібочку гострого до солодкої страви, щоб геть уже не знудило, трішки блакитного й рожевого на жовтому тлі, жменьку достовірної інформації на бочечку напівправди… І головне: мої працівники мають бути відданими мені, готовими йти за мене у вогонь і воду. На біса мені ті інтелектуали з їхніми безконечними шуканнями сенсу життя й справедливості, з їхніми дурнуватими комплексами й принципами! Отож, дівчино, завертай голоблі: тобі не сюди. І не думай канючити: мене не проб’єш жалістю. Я товстошкірий.

– Вам дизайнер потрібен? – запитала вона так, ніби почула мої думки й трохи нахнюпилася – чи то образилася, чи то розсердилася.

– То ви не журналістка? – зітхнув полегшено.

– Ні. Закінчила художню студію та художній відділ коледжу культури й мистецтв. Навчаюся в місцевому приватному університеті, на відділенні мистецтвознавства.