Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Балч слухає з видимим задоволенням, охоче притакує найколючішим нападам. Лише останній Агнещин сумнів він заперечує енергійним жестом.

— Школа буде, діти будуть. Вам же я раджу відпочити після цієї... розваги. Повернетеся до своєї кімнати? Може, провести? Кудою? Через бальну залу? Через вікно? Чи через мою кімнату?

— Дайте вже мені спокій!

— Як хочете...

Балч відвертається від неї й простує в пітьму подвір’я. Зупиняється, наслуховує. Від затоки наближається, наростає нерівний тупіт ніг, впереміж з вибухами сміху, протяжними вигуками, хвалькуватим белькотінням. Закінчили герої розправу, раді б іще розважитися, Помічають Балча, замовкають, їхня впевнена хода порушується. Стоять мовчки біля дошки оголошень з напівроздертою на ній афішею. З відчинених дверей сіється хитливе світло кількох свічок, але не досягає облич тих, що підійшли. Всі розступаються й краєм, затіненим боком обминають Балча.

— Стій!

Кроки стихають, чути лише прискорений, здавлений віддих.

— Розвазі кінець. Розходься!

Шепіт, гамір, незадоволене бурчання. Балч сягає рукою в кишеню, підступає до них ближче. Замурмотіла трава під ногами найполохливіших утікачів. Інші розходяться в різні боки якось нехотя, зволікаючи, вдають, ніби роблять це на власний розсуд і за власного волею. Тільки одна постать уперто хитається перед Балчем, підспівуючи.

— Варденьга! До мене!

— Що ви кажете? Спокійніше, пане Балч! Я не із резервістів. Я — молода гвардія.

Однак чи то з остраху, чи з покори збочує, відходить, все мугичучи свою пісеньку.

— Не будь таким героєм, Балче,— долітає десь із безпечної, темної відстані.

— Скажеш мені це завтра, будь спокійний,— не підвищуючи голосу, відповідає Балч. Гордовито спльовує, вичікує. Нікого. Здирає з дошки оголошень шматки афіші, жмакає їх і запихає в кишеню. І знову чекає. Нарешті чується шурхіт обережних кроків від доріжки до сіней Зависляка.

— Семене?

— Я, комен...— долітає притлумлене.

— Візьми у мене нову лампочку й принеси сюди. Негайно.

Навіть не глянув на Агнешку, все ще зіперту на перила ганку. Входить до зали. Тіні та відблиски свічок, хитливі від протягу, повзають по руїнах недавньої святині. Паперові віночки, позривані й обдерті, звисають по кутках, стільці перекинуті, під чобітьми щедро потріскує скло. Януарій з прокльонами складає в ящики вцілілі порожні пляшки. Льода Пживлоцька, примостивши шухляду на розбитому буфеті, Перелічує виторг. На підвищенні для оркестру присів з акордеоном Прокіп з-за Гірки, поклав підборіддя на міх і, заплющивши очі, як у трансі, видушує з інструмента монотонну, тягучу мелодію. Обіч нього, накритий контрабасом, лежить навзнаки Юзек Оконь і хропе.

— Перестань! — Балч торкає Оконя за плече.— І йди вже звідси.

Сам підводить його, перекидає через плечі, виносить на ганок і опускає з перил на землю. Повертається до кімнати.

— Балче! — зводить голову Пживлоцька.— Не вистачає грошей.

— Я цього й сподівався.

— Сам же бачив. Бійка, темно, метушня...

— Я робив, що міг,— втручається Януарій.— Льода може потвердити.

Балч підходить і дивиться Пживлоцькій в обличчя.

— Нехай будуть тобі на пожиток. Але більше від мене вже не одержиш. Квити.

Вона хотіла щось заперечити, але він зупинив її коротким, нетерплячим жестом. І до Зависляка:

— Вранці ти ходив до Бобочки... — робить ніби вступ. А що Януарій мовчить, запитує його навпрямки: — Що це ти домішав до самогону?

— Зілля,— неохоче зізнається Зависляк.— Для смаку.

— Щось не бачив, аби ти сам його пив.

— Я обслуговував.

— Отруював.

— А що б ти хотів? Горілку робив, аби дещо виторгувати для школи. Чим казючіша, тим дорожча.

Балч підводить пальцем його понурену голову.

— На щось інше розраховував. Пам’ятай, дурнику: мене не торкне ніхто ні по-тверезому, ні по-п’яному. Ідіть спати,— вже голосніше озивається до обох.— І найкраще — разом, дідько з вами.

Щойно Агнешка спромоглася поставити на ноги напівпритомного й трохи пом’ятого під час падіння Оконя, тільки-но умовила його йти собі додому, як біля неї з’явився Семен.

— Семене, що з тими?

Семен розводить руками:

— А я знаю, пані, а я знаю? Не вийшло...

— Та не виправдовуйся,— нетерпеливиться Агнешка,— кажи. Що ви з ними зробили?

— Затягли їх у човен, а Юр повеслував. Витримають.

З кімнати долітає голос Балча:

— Семене! Я чекаю.

Семен входить до приміщення, підставляє стільця під лампу й береться за патрон. Балч тим часом гасить свічки.

— Слухай, Семене. Обійдеш усіх, зараз же. Коли сплять — буди. Збери з кожної хати по сто злотих. Треба тим побитим дурням заткнути пельку. Або буде для адвоката. Це — одне. А тим часом, ще до ранку... —