Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Полк Федора Уварова в тисячу бійців, переважно кінних, відходив з Черкас на Білозір’я. Уваровці тримались залізниці під прикриттям григор’євського бронепотяга. Кінні відділи Максима Рудинського йшли дозорними. В сотню Рудя ввійшли найкращі з кубанців: Степан Субота, Шрам, Покотило. Бойові друзі ще з Туреччини…

Отримали звістку від дозорних. На своєму вороному Рудь примчав до Уварова.

— Селяни кажуть: більшовики в Бобринській! У Чигирині і Суботові — загони Свирида Коцура. Позавчора він вбив людей Чучупаки.

— Кто такой — Коцур?

— Я його бачив колись у Чигирині на з’їзді. Здоровий такий, молодий. У козацькому строї. Мовлять, що воював проти УНР, проти Директорії. Захопив всі великі села навкруг, його всі бояться. Селяни кажуть, що лютує. В Чигирині стоїть «курінь» десь з тисячу бійців, у них десяток кулеметів і чотири гармати. І ще — на залізниці у Коцура є свій бронепотяг. Ще кажуть, що, начебто, брат Коцура з якимсь відділом вийшов на Фундукліївку проти армії УНР. Разом з червоними.

— Что посовєтуєш? — помовчавши, спитав Федір. Уваров розмовляв кубанською говіркою, був кубанець з діда-прадіда. Лице його було нічим не примітне, в очах вгадувався сумовитий проблиск. Відразу й не скажеш, що перед тобою вольовий, мужній, меткий у воєнній справі чоловік. Ще на фронті Федір став ротмістром. — Ти ж мєстний, всьо здєсь знаєшь?

— А що тут думати? Холодний Яр! Хащі непроходимі. Гонта й Залізняк колись тут стояли. То й ми зберем сили… Тільки… Коцурів треба вибить, бо можуть напасти. Краще першими атакуємо. Нежданно.

— Думаєш получітся?

— Можна пройти непомітно лісами біля Тясмину.

— Тогда об’яві пріказ: бронєпоєзд оставить, заклепать гармати. Купить у селян вози й погрузіть двадцять пулємьотов і боєпріпаси. Ідем на Чигирин!

…До Чигирина вдалося підвести загони лісами — від Росошинців. Коцурівці помітили кінноту Уварова, лише коли вона пролетіла міст над Тясмином й розтеклася на вулиці. Бою майже не було. Після нечастої стрілянини «червоний курінь» відступив з міста.

— Я прікажу расстрєлять каждого, кто будєт замєшан в грабєжє ілі насіліі! — оголосив Уваров першого ж дня постою. В армії Григор’єва всі знали про залізний порядок кубанських сотень. Другого ж дня в Чигирині за грабіж розстріляли двох коцурівців й одного свого. І ще двох своїх зачинили в холодну — бо місцеві побоялись свідчити. За п’ятнадцять днів при Уварові чигиринці звикли виходити вечорами на вулиці.

Тим часом частини Дибенка й Пархоменка наближались з півдня. Уваров почав шукати зв’язки з Холодним Яром — з Чучупакою.

Вранці тридцятого травня до роз’їзду Рудя прибився такий собі чоловічок на плохенькій конячці. Розвів таку-сяку розмову, а потім попросився до отамана. Сказав, що звуть його Іван Деркач і він має слово від Чучупаки. Козаки привели чоловічка до Максима, той вислухав й відразу ж повів до Уварова.

— Федоре, тут боєць від холодноярців!

— Добрий казак бачіть, де отаман скачєт! Вєди! Знают чорти, когда говоріть нада!

— Здрастуй, отамане!

—І тєбє нє хворать!

— Я від Гайдамацького полку Василя Чучупаки. Чув про такий?

— А хто ж нє чув? Кажи!

— Чучупака зве тебе на склик у Медведівку. Тільки не зволікай, — бо «красні» вже тут. Завтра нарада. Опівдні.

— А ти скажи, что прідьом! Так, Максиме?

— Приїдем!

— Тут буде верстов тридцять. То я вас і поведу…

— А кто ж Чучупаке вєсточку пєрєшльот?

— А у нас і дерева мають вуха. Не переживайте…

… Виїхали з сотнею Рудя. Ще два кінні відділи привели в готовність й вийшли з міста — про всяк випадок. У Василя Чучупаки в загоні налічувалось півтисячі бійців. Та Коцур боявся й носа потикати до Холодного Яру. Знав, що гайдамаків гаряче підтримує вся округа. Новоселиця, Івківці, Мельники, Медведівка, Зам’ятниця, Жаботин, Михайлівка, Косари, Грушківка, Залевки, Бузуків, Триліси, Осоти, Цвітна — й десятки інших сіл і містечок. Десь тридцять тисяч жителів величезного лісу з глибокими розгалуженими ярами складали тепер Холодноярську республіку. Ця місцевість у всі часи була недоступною для загарбників. У кожного її жителя лежали в потайній місцині дубовий гайдамацький спис, добрий «гвинт» й стара, змащена мастилом дідівська шабля. Мотронин монастир, кажуть, пам’ятає самого Хмельницького, бо то ж і є вотчина Хмеля! Й хутір Суботів — холодноярський! Тільки важка година породила тут червоного Коцура!

А монастирські дзвони, як і дзвони церков у селах, мали свій знак: один особливий удар — «До зброї головна сотня!», два удари — «До зброї дві сотні!», чотири удари — «До зброї всі, хто може!». За добу Холодний Яр піднімав десять тисяч бійців. Коли в двадцятому вкотре хмарою прийшли комісари, найперше вони познімали з церков усі дзвони…

Шлях збігав лісовими пагорбами, через величезні галяви, діброви, що змінювали одна одну, стрімкі балки. На лісових стежках, мов привиди, виростали збройні повстанці. Деркач зупиняв валку, їхав до них сам, про щось стиха перемовлявся. Процесію супроводжували далі — до наступного заслону.

Медведівка лежала на просторому узліссі. Деркач привів Федора з бійцями до великого старого дому поблизу церкви. Біля воріт стояла козацька варта.

— Сюди, в дім Фундуклея! — припросив Йван. — Скажіть отаману: Уваров приїхав!

Зустрічати гостей на ганок вийшов сам Василь Чучупака — ще молодий, вродливий, з помітною військовою виправкою. Одягнений у френч й кавалерійські шаровари, з шаблею при боці. Вигляд мав молодецький, бравий — справжній отаман, вождь повсталих!

— Ну, заходьте, братове! — запросив до садиби.

Спішились. Коней Уваров наказав тримати біля воріт. Першим до двору пішов Федір, за ним —