Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Пропозиція щодо доповнення Цивільного кодексу правилами про нікчемність (недійсність) таких правочинів (їх окремих умов) була б слушною, але ж твердження про те, що недійсність (нікчемність) таких правочинів випливає із ч. 3 ст. 269 і ч. 2 ст. 274 ЦК, ч. 2 ст. 123 ЦК, грубо суперечило б букві цих законодавчих положень, а також правилам ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК.

Навіть зазначення на те, що правочин не породжує юридичних наслідків, чи на межі створення правочином юридичних наслідків, чи на те, що правочин не підлягає виконанню, не означає, що відповідні правочини є нікчемними. Це стосується: 1) односторонніх правочинів, стосовно яких абзаци другий і третій ч. 3 ст. 202 ЦК встановлюють: «Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю з цими особами»; 2) правочинів, вчинених представником, стосовно яких ч. 1 ст. 241 ЦК встановлює: «Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання»; 3) заповітів, якими порушується право на обов’язкову частку у спадщині і стосовно яких абзац перший ч. 1 ст. 1241 ЦК встановлює: «Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка)»; 4) правочинів, які суперечать ч. 1 ст. 1259 ЦК («черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині»); 5) правочинів, що вчинені учасниками (засновниками) юридичної особи від імені цієї особи у зв’язку з її створенням, якщо орган юридичної особи в наступному не схвалив відповідний правочин (абзац другий ч. 4 ст. 96 ЦК).

Такі правочини є особливим видом оспорюваних правочинів. Вони можуть бути визнані судом недійсними (це твердження ґрунтується на тому, що учасники цивільних відносин згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК можуть захищати своє цивільне право не тільки у разі його порушення, а й у разі невизнання або оспорювання). Але і за відсутності такого визнання вони не підлягають виконанню, хоч вони і не є нікчемними. Тут законодавець створив особливу правову конструкцію — оспорювані правочини, що не підлягають виконанню, хоч би вони і не були визнані судом недійсними.

2. Правові приписи відповідно до формулювань актів законодавства можуть випливати не тільки із законів, інших актів законодавства (ст. 28; 397; 528; 530; 1088 ЦК), а і із звичаїв ділового обороту (ст. 531, 654 ЦК), звичаю національної меншини (ч. 1 ст. 28 ЦК), із суті відносин (ст. 51, ч. 2 ст. 1089 ЦК); із відносин (ч. 2 ст. 350 ГК); із документа (ч. 1 ст. 194 ЦК; ч. 1 ст. 163 ГК); із зобов’язання (ч. 4 ст. 203; ч. 1 ст. 221 ЦК); із суті зобов’язання (ч. 2 ст. 532; ч. 2 ст. 538, ч. 1 ст. 539, ч. 1 ст. 613, ч. 1 ст. 621 ЦК тощо); із змісту зобов’язання (ст. 193 ГК); із суті договору (ч. 5 ст. 626, ч. 2 ст. 652 ЦК); із договору (ч. 2 ст. 664 ЦК; ч. 3 ст. 383 ГК); із суті обставин (ч. 3 ст. 641 ЦК); із змісту і характеру права (ст. 656 ЦК); із характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК); із характеру робіт (ч. 5 ст. 882 ЦК); із призначення товару (ч. 1 ст. 697 ЦК); із суті застави (ч. 1 ст. 586 ЦК); із ліцензії (ч. 1 ст. 915 ЦК; ст 294 ГК); із особливостей концесії (ч. 2 ст. 1119 ЦК).

Таким чином, у силу вказівки законодавчих актів нормативно-правового значення надається не тільки актам законодавства, а й іншим явищам. Зауважимо, що таке значення правових явищ, про які йдеться, не завжди належне розуміється в науці і правовій практиці, що приводить до помилкових тверджень і помилкових судових рішень.

3. Визнаючи величезну практичну і теоретичну значущість поняття випливання правових приписів та правових конструкцій із тексту актів законодавства, не слід допускати невиправданого розширення змісту цього поняття, оскільки це веде до невизначеності термінології як в науці, так і в законі, і як наслідок — до помилок у правозастосуванні. Так, показуючи значення дедукції (в даному випадку автор використовує поняття простої дедукції), Є. В. Васьковський пише: «Вона дуже часто застосовується при тлумаченні норм права для виведення часткових положень із загальних юридичних принципів. Якраз із норми, що стосується цілої низки юридичних відносин, логічно випливає низка таких же положень, норм для кожного виду таких відносин»[108]. Не зачіпаючи тут проблему принципів (загальних засад), звернемо увагу на неконструктивність цієї ідеї. Те, що будь-яке загальне положення про цивільно-правові договори поширюється і на договори оренди (такий приклад наводить Є. В. Васьковський), не є проблемою випливання норм права із тексту закону, а є проблемою рівня узагальнення, який закладено у відповідний правовий припис. Те, що застосування загального правила про цивільно-правові договори до договору оренди потребує дедуктивного умовиводу, не означає того, що із правового припису високого рівня узагальнення випливає більш конкретний правовий припис, чи того, що в результаті відповідного умовиводу виявляється новий правовий припис.

Із загального правового припису особливий і одиничний правові приписи не випливають. Особливий і одиничний правові приписи в таких формулюваннях закріплюється прямо. Інша справа, що закріплені у такий спосіб особливий і одиничний правові приписи не застосовуються у разі їх суперечності прямо встановленій спеціальній правовій нормі або правовій нормі, що прямо випливає із нормативно-правового акту такої ж чи вищої юридичної сили.