Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

Ще був один смішний випадок. Якось, саме коли проходили засідання, на яких розподіляли державні посади, йому доручили наповнити маслом лампи в палаці. Він наступив на тканину, що лежала під лампою; тканина була в маслі і прилипла до чобота. Тоді Масахіро зробив крок і перекинув велику лампу. Але він продовжував іти, та ще тягнув за собою лампу. Такий гуркіт був, ніби стався землетрус.

І ще раз Масахіро насмішив усіх. У палаці є такий звичай, що ніхто не торкається до їжі, допоки старший куродо не почне їсти. Масахіро ж одного разу взяв тарілку з бобами і почав їсти їх за ширмою. Але хтось відсунув ширму… Ото було сміху!

Застава Осака.

Застави Сума, Шіракава – «Біла ріка», Коромо – «Одяг», Кукіта, Хабакарі – «Страх», Тадакое – «Легко минути».

Застава Судзука.

Заставу Йокохаші не можна порівнювати із заставою Хана, вони ж такі різні.

Застави Кійомі – «Чистий погляд», Міруме – «Око, що все бачить».

Застава Йоші-йоші – «Все досить», – хотілося б мені знати, що тоді думав мандрівник і чому вирішив іти далі. Здається, цю ж таки заставу називають ще Накосо – «Не приходь».

Застава Осака – «Застава зустрічей». Як же сумно стає, коли той, на кого чекала, не прийшов на зустріч.

Ліс Кокоі – «Ліс маленького кохання».

Ліс Ікута – «Живе поле».

Ліс Тачікікі – «Той, що прислухається стоячи».

Ліс Укіта – «Ліс, який пливе».

Ліс Івата – «Кам’яне поле».

Наприкінці четвертого місяця ми зібралися до храму Хацусе. На переправі Йодо наш екіпаж заїхав на паром. Ми завжди думали, що у водяного рису та аїра стебло дуже коротке, проте на наше здивування, коли ми наказали слугам нарвати та принести його, стебло виявилося довгим.

Повз нас пропливали човни, які були навантажені водяним рисом – дуже цікава і красива картина. Я думаю, що саме про такі човни співають у пісні: «На річці Такасе-но Йодо».

Коли ми поверталися додому, йшов сильний дощ. Хлопчики зрізали аїр, у них були маленькі плетені капелюхи, ноги босі. Це дуже нагадувало мені картину на ширмах.

Гарячі джерела Нанакурі, Аріма, Тамацукурі.

Стук екіпажа в перший день Нового року, спів птахів, чийсь кашель на ранок першого дня Нового року, та, безумовно, звук музичних інструментів.

Гвоздики. Аїр. Квіти вишні.

Надзвичайної вроди чоловіки та жінки, про яких пишуть у романах.

Сосни. Осінні луки. Гірське поселення. Стежка в горах. Лелеки. Олені.

Взимку має бути дуже холодно.

Влітку має стояти надзвичайна спека.

Шанобливе ставлення дітей до своїх батьків.

Молодий хлопець із гарної родини усамітнився з відлюдниками на горі Мітаке.[100] Як же його шкода! Він далеко від своєї рідні, щоранку б’є поклони на світанку. А коли його родичі прокидаються, їм здається, що вони чують голос свого хлопчика. Вони тільки про нього й думають. «Як же йому там на горі Мітаке?» – хвилюються вони.

Аж раптом – ось він, повернувся! Лише шапка трохи зім’ялась.

Я чула, що навіть знатні люди, коли йдуть у паломництво, одягають старий одяг. І лише Нобуката, другий начальник Правого загону гвардії, мав іншу думку:

– Який дивний звичай. Чому б не прибратися і не піти у святі місця? Хіба ж божество, яке мешкає на горі Мітаке наказало: «Приходьте до мене лише в лахмітті?».

Коли наприкінці третього місяця Нобуката зібрався в паломництво, то всі були вражені чудовим вбранням його. Він був одягнений у лілові шаровари і білосніжний верх, під низом ще одна одяганка кольору яскраво-жовтої керії.

Син його Такаміцу, помічник начальника, одягнув білу накидку, пурпурну сорочку і довгі яскраві штани з шовку. Як же тоді дивувалися пілігрими, які траплялися їм на шляху. Адже ніколи ніхто не бачив на гірській стежці людей, які були б одягнуті в таке пишне вбрання.

У кінці квітня Нобуката разом із сином повернувся до столиці, а на початку червня помер правитель провінції Чікудзен, і тоді Нобуката успадкував його посаду.

– Він був правий! Боги зовсім на нього не сердяться! – говорили люди.

Ця розповідь, безумовно, не належить до тих, що так сильно зачіпають серце, проте я згадала її, оскільки писала про гору Мітаке.

Але ось до вашої уваги те, що й справді хвилює серце.

Чоловік і жінка – дуже гарні й молоді, але йдуть у траурному вбранні.

Наприкінці вересня спів коників такий тоненький, що здається, наче все це почулося.

Квочка, що висиджує яйця.

Краплі роси, які мерехтять пізньої осені, ніби коштовне каміння, виблискують на очеретові в саду.

Прокинутися посеред ночі або на зорі і слухати, як шумить вітер, інколи цілу ніч.

Гірське поселення, яке все в снігу.

Двоє, що кохають одне одного, але щось заважає їм, і вони не можуть іти за голосом свого серця. Як же прикро на них дивитися!

Вже настав ранок 27 числа дев’ятого місяця, ти ще з кимось розмовляєш, та от з’явився на небі місяць із-за гори, такий тоненький і прозорий, навіть не можеш зрозуміти, чи є він, чи немає. Скільки смутку в ньому!

Як же хвилює душу місячне сяйво, коли воно тоненькими промінчиками ллється крізь щілини в убогій хатинці.

А ще – крик оленя поблизу гірського поселення.

Іще – сяйво повного місяця, що освічує все, кожний темний куток у старому саду, який оплітають в’юнкі рослини.

Коли першого місяця я усамітнююсь у храмі для того, щоб помолитися, мені так хочеться, щоб усе було засипане снігом. Це так гарно! І що ж може бути гіршим, коли в цей час іде дощ і пахне сирістю.

Одного разу я відправилася до храму Кійомідзу.[101] Поки монахи готували келії для мене і моїх супутниць, наш екіпаж підвезли до сходів. Вони були