Читати книгу - "Викривлений простір"

— Ти прокинешся справжнім каром.

Але Серафим не заплющував очей, не засинав. Лежав усміхнений.

Антон Сухов був на грані, де кінчається реальність і починається невідоме.

І раптом він відчув знову легке запаморочення… Темні плями попливли перед очима. Сухов торкнувся обличчя долонею і побачив на долоні кров. Він спробував відвернутися, витерти кров непомітно. Але Серафим раптом кинувся:

— Маргоне?! Що я бачу? Червона кров? І білі лебеді… Ти ошукав мене, Антоне?!

У ненародженій пам’яті Серафима з’явилися ненароджені асоціації.

«Він не маргон. Він мене ошукав. Він мене знищить. Червона кров. У маргонів зелена кров. Я лечу. Білі лебеді у чорну криницю… Я співаю. Він прийде. А хто? Останній шанс! Чи вистачить сили висмоктать його мозок? У нього червона кров. А я лечу. Він мене ошукав! Чи стане сил?»

Серафим схопився, правицею відкинув з обличчя вату, пошпурив її через усю кімнату. Але його рухи були погано координовані, він заточився і знову впав на диван, а Сухов з пляшечкою фторотану в руках навалився на нього всім тілом, відчайдушно притиснув і лив фторотан просто на обличчя, намагаючись якомога економніше його витрачати. Серафим з усіх сил пручався, фторотан розхлюпувався, затікав у очі, в ніс. Серафим кричав, кашляв, кліпав очима і крутив головою, але з кожною миттю ставав кволішим, заспокоювався, і коли, нарешті, він обм’як, Сухов відчув, як смертельно втомився.

Серафим виявився дуже сильним.

Ще якусь хвилину Антон лежав і хлюпав фторотан Серафимові на обличчя. Боявся, що передозує, але ще більше боявся, що той раптом прокинеться і перегризе йому горло. Хай навіть цього разу «хворий» не прокинеться. Коли йому здалось, що Серафим взагалі перестав дихати, Сухов підхопився і метнувся в комірчину: на верхній поличці лежав пристойний моток капронової мотузки. Антон ледь не впав зі стільця, дістаючи її. Він кинувся до кімнати. Серафим лежав, як і раніше.

Антон почав ретельно його зв’язувати, туго окручувати мале тільце.

Серафим ледь дихав.

Сухов нарешті впорався. Він зав’язав останній вузол і, схопивши Серафима, кинувся до відеофона. Кинувши вундеркінда на підлогу, квапливо набирав номер центральної довідкової служби:

— Пробачте, як зв’язатися з Вищою Радою планети?

— Вам який відділ потрібен?

— Не знаю. Дайте будь-який номер…

Дівчина люб’язно назвала йому номер і водночас запитала:

— Якої конструкції у вас апарат?

— Сорок другий Ве-Де-Ер. А чому ви запитуєте?

— Натисніть рожеву клавішу на центральній панелі.

— Дякую. Я не знав… Забув..

Антон Сухов натиснув рожеву клавішу. Майже відразу на екрані з’явилося обличчя худорлявого чоловіка:

— Європейська філія Вищої Ради слухає.

Сухов втупився в екран і не міг промовити ні слова.

— Слухаю вас.

— Приїздіть. Негайно приїздіть! — белькотів Антон і скоромовкою назвав адресу. — Мій брат Микола Сухов… Скажіть йому…

Серафим на підлозі злегка заворушився.

— Що у вас трапилось?

— Я не знаю. Я нічого не можу збагнути, але приїздіть… Озброєні! Миколі скажіть! Розшукайте його!

— Он як?! — звели брови на екрані.

Доки вимкнувся зв’язок, Сухов ще встигнув почути: «Сьома спеціальна бригада — терміновий виліт!»

Серафим розплющив очі, втупився в Сухова бездумним поглядом, але вже за мить він став осмисленим, злим, а потім хижа посмішка спливла на обличчі:

— Ну, то що, Сухов? Ти, певно, думаєш, що спіймав мене?

Антон мовчав.

«Цікаво, чи чув Серафим, що я дзвонив?»

— Але я не все тобі сказав. Дуже прикро, що ми не стали друзями. Шкода. Але ж я тебе попереджував…

Сухов кинувся в кабінет, взяв ще пляшечку фторотану, не дуже кваплячись розкоркував її. Руки тремтіли, губи застигли у зляканій, але переможній усмішці.

Коли він повернувся в коридор до Серафима, той уже звільнився правою рукою від пут. Сухов з жахом побачив, що тіло Серафима стало довшим і тоншим, голова видовжилась, стала подібною до голови ящірки.

Доки він стояв і ошелешено дивився, Серафим звільнив і другу руку. Пляшка фторотану випала, але не розбилася, фторотан тонкою цівкою витікав на підлогу, виповнюючи все довкола специфічним солодкуватим запахом.

Сухов не знав, що робити. Відчував, що губить дорогоцінні хвилини і не знав, як повестися.

… Сьома спеціальна бригада приїхала через п’ять хвилин.

Двері помешкання були відчинені.

Антон Сухов лежав у коридорі. На шиї і на потилиці в нього були невеликі ранки, з яких сочилася кров. Повітря було виповнене випарами фторотану.

Нікого більше в кімнаті не було.

… У скверику перед будинком у кабіні оранжевого пластиконового гелікомобіля сидів хлопчик років шести і намугикував пісеньку: «Як добре нам живеться у полі серед трав…»

Коли до роззявленої пащеки багажника великої машини вклали тіло Антона Сухова, той хлопчик підійшов разом із іншими дітьми й запитав:

— Що це з дядею Антоном?

Йому ніхто нічого не відповів.

— Фантастичні створіння космосу — люди, слабкі, але незборимі, смертні, але вічні, — патетично виголосив академік, проте нараз замовк. На його обличчі була печать жалоби.