Читати книгу - "Оранжеве сонце"

юнака, а кудись повз нього. Е озирнувся і побачив сполохану Ни. Враз Е заходився розмахувати довбнею перед левом, страхати його, невпинно перегороджуючи звірові шлях до дівчини. Лев лютував усе більше. Залютувало і небо — бралося вогняними гілками, потужно гримотіло, розхилитуючи найвіддаленіші куточки позахмарної далини. Раптом лев кудись зник, а його місце зайняв розлютований Хіп. Висока постать була тонкою, але якоюсь несхитною і непереборною, усе його жилаве тіло нагадувало вимокле на дощах і вив'ялене на пекучому сонці потемніле гілляччя граба, але вже не нерухоме, а вертке і замашисте, як і його довбня; вона видавалася такою великою і важкою, що здавалося дивним, як міг нею так легко крутити над своєю розкучмленою головою Хіп, довбня неначе затуляла його усього, не давала змоги наблизитися до мисливця більше, ніж на два зрости…

Е стояв, не зрушуючи з місця, бо позаду була Ни. А Хіп рвався вперед, рвався до неї, і кожен його вимах довбнею ніби виривав Е з місця, відштовхував убік, відкриваючи Хіпові дорогу до Ни. Е подавав знаки Ни, щоб вона ховалася за його спину, вона й намагалася це робити, однак, незважаючи на це, віддалялася все далі і далі. Ось уже Хіп близько від Ни, він уже не розмахує довбнею, він уже йшов до дівчини, на його обличчі грала усмішка, широка і самовтішна, проте не весела, а якась зловісна і дика. Ни кинулася тікати. Хіп наче й чекав цього, погнався за нею. Е хотів перетнути нападникові шлях, зупинити його, та не міг зрушити з місця…

Загавкав собака — Ё схопився на рівні. Поряд стояв То і показував рукою вгору. Над вершинами довколишніх скель літала зграя сполоханих собакою чорнокрилих грифів, один з них уже сідав на висохлу гілку дерева.

— Кудлань розігнав грифів! — радісно вигукнув То, а далі, бачачи, що Е не розуміє всього до пуття, пояснив — Е задрімав, То сидів нерухомо. Раптом з-за скелі вилетіли грифи і почали кружляти. То не рухався, То хотів знати, що робитимуть ці голошиї птахи… Їх приваблювало м'ясо козла… Один з грифів уже наважувався сісти на поживу, та Кудлань несподівано вискочив і загавкав…

— З таким недремним охоронцем можна спокійно спати! — сказав Е.

— Е правильно говорить! — жваво погодився То. — За таку варту чи не дати Кудланеві шмат м'яса?

— Дати! — схвалив Е.

З голови юнака не виходила Ни. Чи втече вона від Хіпа? Можливо, саме у цю хвилину і погнався за нею Хіпі Однак понівечений Хіп не зможе наздогнати прудку і молоду Ни!.. Ця думка заспокоїла юнака.

Е тільки зараз помітив, що розпечене коло вже заховалося за гори і посилало звідти червонясті відсвіти. То тим часом винагороджував чотириногого охоронця. Він ніс йому на простягнутій долоні невеликий шмат м'яса, але Кудлань не зважувався піти назустріч дарункові, навпаки, він почав задкувати і врешті відбіг на два-три зрости вбік. То змушений був кинуту Кудланеві шмат м'яса. Кудлань схопив той шмат і відбіг ще далі, ніби То міг роздумати і відібрати подароване.

— Боїться, — промовив То. — Кудлань ще не звик до своїх нових друзів.

— Не звик, — сказав Е.

— А звикне?..

— Звикне, якщо То та Е даватимуть Кудланеві їсти.

— Тільки м'яса?

— Так.

— Е і То завжди повинні мати м'ясо.

— А хіба То і Е завжди матимуть м'ясо? — висловив сумнів Е. — Чаків багато, і чаки хоробрі, та хіба завжди у них є м'ясо?..

— М'ясо є у чаків, коли їм щастить на полюванні, — сказав То.

— А чи завжди щаститиме То і Е? Що зможуть удіяти два юнаки супроти страшного звіра чи дужої тварини?..

— На допомогу То і Е, можливо, прийдуть молоді чаки, — висловив надію То.

— Прийдуть молоді чаки, — тихо мовив Е, і в голосі його чувся сумнів. — Можливо…

— За цим То і поспішатиме!..

— Так, То і Е поспішатимуть!..

Юнаки підняли ноші й рушили. Дорога місцями була крутою, а камінь ковзким, тому йшли повагом, ступали обережно. То майже через кожні два-три зрости шляху озирався. Е, хоча йшов попереду, все ж помітив, що друг шукає очима Кудланя.

Позаду, за перевалом, лютувала гроза. Велетенська хмара, ніби зачепилася за скелі, ніяк не могла здолати скелясту перепону. Юнаки позирали назад, кликали хмару, бо в дорозі обидва вилили стільки поту, що зараз їх змагала спрага. Ніде поблизу не помічали жодного водоспаду, не чути було і дзюрчання джерела.

Спинилися на перепочинок. І відразу спрямували погляди на високий перевал, об верхів'я котрого билася густа дощова хмара, та все даремно — перемайнути скелю вона ніяк не змогла. Їй навіть не в змозі були допомогти вогнисті різки, що протинали рухливе синє громаддя вздовж і впоперек, ані лунка гуркотнява грому. Жодна краплина не впала по цей бік перевалу. Зрештою хмара над горами почала розсотуватись, западати вниз, світліти, вогнисті різки вже не протинали її, грім відкотився в потойбічну далину і більше не злився, а бубонів звідти, неначе старий дід.

— Гроза кінчається, — сказав То.

— Кінчається.

— А над нами хмара не захотіла пронестися, — сумовито проказав То і, не дочекавшись відповіді, запитав — Підемо далі?

— Підемо, — погодився Е. — Десь нижче натрапимо на джерело.

— Чи й зараз скрадається за нами Кудлань? — запитав То, озираючись.

— Певне, собака звик скрадатись та ховатися, — відповів Е.

— Собака, мабуть, швидше відшукав би джерело, ніж двоногі? — не вгавав То.

— Е цього не знає.

— Кудлань! Кудлань! — не втримавшись, гукнув То у напрямі перевалу; навіть прислухався — чи не долине щось у відповідь, та вухо нічого не вловило. — Напевне, відстав, — мовив з жалем. — Горлянка у чотириногого вже не болить, у животі не судомить од голоду, лапи не дрижать, очі не печуть від сліз… І спрагу давно вгамував… Навіщо більше Кудланеві двоногі, навіщо дряпатись за ними вгору-вниз? Кудлань хитрий…

— Сховався десь від дощу, — висловив припущення Е. — А гроза