Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

саме на почесному засланні вже колишній гетьман одружився втретє — останньою дружиною 57–річного Петра Дорошенка стала значно молодша за нього російська бояриня Агафія Борисівна Єропкіна, від якої гетьман мав трьох синів (Олександра, Олексія та Петра) і доньку Катерину. Саме від доньки Олександра Дорошенка походить Наталя Гончарова, дружина О. С. Пушкіна (1833 року поет відвідав могилу Дорошенка в селі Ярополчому, яке тоді вже називалось Ярополець; до речі, бували на могилі гетьмана і В. Гиляровський з Д. Яворницьким).

1679 року Дорошенка спробували проти його волі вислати з Москви воєводою до Великого Устюга (таке враження, що царський уряд просто не знав, що робити з колишнім гетьманом), а потім відправили на таку саму посаду до В'ятки, де минули наступні три роки його життя. 1682 року Дорошенко нарешті осів у подарованому йому царем селі Ярополче Волоколамського повіту неподалік Москви (сьогоднішня назва — Ярополець). Та сама невблаганна доля, яка зруйнувала його плани і політичну кар'єру гордого козака, зле пожартувала і з «поповичем» — цікаво, як сприйняв Дорошенко новину про арешт і заслання 1687 року свого давнього знайомого й суперника Самойловича? Чи отримував звістки про долю свого колишнього наказного гетьмана Многогрішного, котрий теж доживав віку як царський слуга?

Чомусь кортить вірити, що хоча б у своєму третьому шлюбі колишній гетьман був щасливий. Є уривки даних, що Дорошенко в останні роки життя вів господарство, судився з навколишніми поміщиками.

Інколи «приборканий орел» (безжально — точний Шевченків образ із цитованого нами вірша) клопотався про долю земляків перед російськими бюрократами — він, колись «непримиримый враг русского владычества» над козацькою Україною, як з певною повагою напише згодом усесвітньо відомий чоловік прапраправнучки гетьмана, Олександр Пушкін, у примітках до своєї поеми «Полтава».

Непримиренний ворог будь — якого володаря, якщо той відмовлявся визнати політичні права і вольності козацької України, Петро Дорофійович Дорошенко помер 19 листопада 1698 року в російському Яропольці. Згодом над місцем його поховання було зведено каплицю, яку взимку 1887 р. осквернили невідомі, марно шукаючи скарби. 1953 року вході «реконструкції» капличку просто розібрали, і тепер на могилі гетьмана лежить звичайний камінь, обнесений металевою огорожею з цегляними стовпами, а бюст гетьмана роботи німецького скульптора XVIII століття О. Тріппеля є окрасою місцевого краєзнавчого музею.

Мали свої «російські» сторінки в політичній та звичайній людській біографії і чільні суперники Дорошенка, гетьмани, котрі керували лівобережною частиною Української козацької держави протягом 1670–1680–х років. Так, колишній полковник Дорошенка Дем'ян Многогрішний (Дем'ян Гнатович, Демко) після скинення і загибелі Брюховецького 1666 року почав керувати північним Лівобережжям як «наказний гетьман Сіверський», вибиваючи звідти рештки царських військ. Вибір на користь Многогрішного може свідчити і про приятельські стосунки Дорошенка з останнім, і про довіру до нього як до не надто самостійного і схильного до якихось різких змін політичного курсу діяча. Проте виявилося, що всі розрахунки гетьмана були хибними. По — перше, він недооцінив бажання і енергії, з якою царські полководці спробували повернути втрачене під час виступу Брюховецького українське Лівобережжя. Зібравши розрізнені частини, царський воєвода Григорій Ромодановський почав новий наступ на українські козацькі території.

Дем'ян Многогрішний, загалом не маючи для оборони краю достатніх сил, звернувся по допомогу до Дорошенка, який не міг перекинути конче необхідні на правому березі війська для порятунку лівобережних полків (адже так починалася запекла боротьба з політичними суперниками). Наказний гетьман завагався, усвідомивши безперспективність боротьби проти сильного ворога. Схоже, головну роль у вмовлянні Многогрішного укласти угоду з Москвою зіграли його брат Василь, а також стародубський полковник Рославець і колишній ніжинський — Гвинтовка, разом із чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. Спочатку Многогрішний навіть хотів атакувати московське військо на марші, але тиск на нього з боку власної старшини зріс просто неймовірно. Зрештою пан Дем'ян розпочав переговори з Ромодановським у Салтиковій Дівиці. Вони увінчалися великим успіхом для росіян і певним успіхом для українських автономістів — наказний гетьман Сіверський присягнув російському цареві, але було передбачено дотримання останнім прав української козацької автономії. Не забуваймо — віра в можливість справедливої «московської протекції» була чималою не лише серед козацької старшини, адже чимало міщан, селян і білого духовенства Лівобережжя вбачали в царському уряді потенційного захисника… від утисків з боку тієї—таки власної старшини!

Натомість Многогрішний, фактично йдучи на вимушене відступництво від свого пана, гетьмана Дорошенка, заради миру на Лівобережжі, хотів бути упевнений, що цар бодай поважатиме права української автономії. В листі до вже згадуваного Лазаря Барановича «гетьман Сіверський» (існує навіть печатка Многогрішного з таким титулом) писав: «Порадившись з полками цього боку Дніпра, при яких вільностях хочемо бути, відомо чиню, якщо государ нас, своїх підданих, захоче при колишніх вільностях покійного славного пам'яті Богдана Хмельницького, в Переяславі затверджених, зберегти і нинішніх ратних людей своїх з міст наших усіх — Переяслава, Ніжина, Чернігова — вивести, тоді изволь, ваше преосвященство, написати царській величності: якщо нас по милості своїй прийме, вільності наші збереже і, що зробилося з вини Брюховецького, простить (ато зробилося від насилля воєвод і відняття вільностей Війська Запорозького), то я готовий з полками цього боку Дніпра царській величності поклонитися і сили наші туди направити, куди буде царський указ. Якщо царська величність нашою службою возгнушається, то ми за вільності свої вмерти готові; якщо воєводи залишаться, то хоч один за одним померти, а їх не хочемо». Як ми бачимо, гетьман — селянин вмів гідно говорити з потенційним сюзереном (погрожуючи в разі чого піти шляхом Хмельницького й Дорошенка, уклавши угоду з татарами). Схоже, саме ця прямолінійність зрештою і згубила Многогрішного.

У відповідь у листопаді 1668 року цар направив гетьману Дем'янові Многогрішному та Лазарю Барановичу царські грамоти з прощенням усіх гріхів проти його влади протягом повстання Брюховецького, при чому не підтверджуючи права і вольності козацької автономії — а ось це вже було тривожним сигналом. Фактично «Сіверський гетьман» опинився між кількох вогнів — на Правобережжі, крім Дорошенка (який навдивовижу спокійно поставився до дій Многогрішного щодо союзу з Москвою — можливо тому, що сам у цей час був не проти мати ще одного протектора?), господарював Суховій з татарами — його загони займають і південне Лівобережжя (Полтавщину та Переяславщину), обмежуючи владу Многогрішного не надто густо заселеною північчю Лівобережжя. Проти Суховія і татар на якийсь час єдиним фронтом виступили Многогрішний, росіяни та Дорошенко. Зрештою, Суховій зазнав поразки, а Многогрішний почав готуватися зміцнити