Читати книгу - "Тільки мить, Віктор Васильович Савченко"

Хоч як добре було відчувати в своїх обіймах кохану, я змушений був поступитися тим щастям, бо до нас наближався Славко. Він якось дивно поводив головою на довгій шиї, ніби очікував нападу з повітря. Як своїм видом, так і лінькуватою неквапливою ходою він давав зрозуміти, що не поділяє наших з Марією почуттів. Він роздивляв мене з голови до п’ят.

— Але ж і маскарад! — сказав замість привітання. Проте на його видовженому обличчі годі було вгадати почуття осуду: воно було непроникним, як у приймальника “Автосервісу”. — А де ж пальми, диметродонти?

— Пальми поглинула вода, а диметродонти повтікали, — відказав я весело. — 3 неба теж нічого не загрожує. Система, яка дала нам притулок, ще не має ні птахів, ні літаючих ящерів.

— А вертольоти в ній водяться? — поцікавився Славко.

— Вертольоти не водяться, а от їхній живий прототип — бабки — є.

Трохи примружені очі Славка тим часом все пильно оглядали. Його доскіпливий погляд зупинявся то на піщаних наносах у пустелі, то на окремих валунах у прибережжі, то на кам’яній гряді. Та найдовше він дивився на море. На обличчі в нього навіть з’явилося щось схоже на лагідність. Темно-синє безмежжя з білими смугами хвиль, справді, притягувало погляд.

— Каспій, — сказав Славко, не відводячи від моря погляду. — Якби не рожевий пісок, можна було б подумати, що це Адріатика. А так — Каспій.

Я на мить позаздрив Славковій обізнаності в географії. Далі Азовського моря мені бувати не доводилося. Та, на відміну від Славка, я був обізнаний з географією часу.

— ДДЗ, — сказав я.

Він нарешті відірвав погляд від моря і подивився на мене.

— Дніпрово-Донецька западина, — пояснив я. — А точніше — її західний кордон. А оце, — кивнув на скелі і пустелю, — Український кристалічний масив.

Тим часом Марія, ніби отямившись, запитала:

— Мабуть, голодний?

Учителю, я не стану описувати те, з яким апетитом накинувся на страви. На те є кілька причин: по-перше, в моєму вбогому лексиконі не знайти таких слів, які б передали відчуття від смакування борщем; по-друге, якщо такі слова і знайшлися б, то описане мною було б лише вбогим наслідуванням деяких творів сучасної літератури, герої яких так часто їдять і розмірковують про їжу, ніби ті твори писали не письменники, а кухарі; по-третє, описання такої “трапези” не додало б нічого нового до змальованої мною палеокартини пермі… Поки я снідав і чепурився, Славко десь вештався. Ймовірно, йому не терпілося дошукатися до суті мого “фокуса” і він подався збирати докази, які допомогли б йому вивести мене на чисту воду… Хоч була ще рання пора, та сонце пряжило добряче. Від пекучого проміння парував пісок, а над пустелею розлилося голубувате марево. Поки я переодягався в чисте, Марія вийшла з лабораторії і почала оглядати пустелю. Вона довго дивилася вдалечінь, а коли обернулась, то мені здалося, що в її очах з’явилась якась непевність.

— Любий, — мовила нерішуче, — ми й справді в пермській системі?

— Авжеж, — відказав я.

— Але ж усе таке звичайне… І сонце, і море, і оте марево над землею…

— А чого б тобі хотілося незвичайного? — запитав я з усміхом.

— Та оті ж страховиська, пальми… Куди воно все поділося?

— Чудовиська повтікали, хай їм біс. Перед землетрусом. А дерева і майже увесь той ліс, про який я писав, запався, і його поглинула вода.

Я розповів Марії про все, що бачив і пережив під час землетрусу. Проте її очі повнилися не здивуванням, а смутком. Вона мені не вірила. Тоді я взяв її за руку і повів у пустелю, до темної смуги розлому. Коли ми наблизились, я відзначив, що злива зробила свою справу — краї розщелини обсипались, і тепер розлом нагадував рівну і довгу, аж до обрію, траншею, в яку кладуть трубопровід.

— Що це? — запитала вона, кивнувши на розщелину.

— Наслідок землетрусу.

— Та й рівно ж! Землю наче по шворці різало… — мовила Марія, і в її голосі не вчувалося й натяку на іронію. — Скид. Крило скиду, на якому ми стоїмо, запалося не менше як на метр. Тут таки стався землетрус.

Раптом вона зойкнула і притулилася до мене. На дні урвища в мокрому піску борсалися скорпіони. Я, пригортаючи її тремтяче від страху тіло, заспокоював:

— Годі-бо, годі. Тепер вони вже не страшні.

— Який жах! Ходімо звідси!

Я повів Марію до моєї недавньої домівки. На вогкому ще піску було видно все як на долоні, проте Марія час по часі зупинялась, не випускаючи моєї руки, і пильно оглядала місцевість.

— Я ще не бачила таких великих комах, — обізвалася вона.

— А побачила б ти їхнього ордовикського родича, — зауважив я.

По цих словах Марія уважно подивилась на мене, і в її очах знову промелькнув смуток. Я знав, що він означає — той вираз смутку…

Тим часом ми підходили до місця моєї недавньої домівки. Сонце сліпило, і я, піднісши долоню до очей, подивився на море. А там при самому березі басувало десятка два акул.

— О, дельфіни! — радісно закричала Марія.

— Аби ж то, — мовив я, марно шукаючи поглядом Славка. Людина, яка спізнала Адріатику, навряд чи утримається, щоб не поплавати в іншому, хоч і незнайомому морі. — То — акули!

Марія промовчала, а я видивлявся вже не Славка, а його одяг біля води.

Минувши кам’яне нагромадження, ми почали спускатися вниз і скоро опинилися біля печери. І тут я побачив, як з боку лісу берегом іде Славко. Мені аж відлягло від серця.

— Оце і є моя оселя, — мовив я. — Заходь, побачиш, як я живу.

— Там ще хтось живе? — запитала Марія, лукаво примружившись.

— Боїшся? — висловив я припущення.

Вона кивнула.

— Не бійся. Я все звідси повикурював, — і показав на чорне півкільце перед входом — слід попелу.