Читати книгу - "Казки для дітей, Франко І. Я."

Поклонилася Синичка Бузькові та й полетіла до Орла. Летить, а все собі думає: «Чекай ти, погане, недобре море! Я тобі покажу, що може проста, покривджена Синиця! Вже я не я буду, коли ти не відпокутуєш тяжко за своє злодійство!»

Прилетіла до Орла, розповіла йому свою кривду та й просить, кланяючися йому в ноги:

- Та вже ви, нівроку вам, ваше величество, не погордуйте бідною покривдженою Синицею, роздобудьте мені небесного огню, щоб я спалила те нікчемне море і помстилася на нім за свою тяженьку кривду.

Але Орел, вислухавши її мову, як не затріпоче крилами, як не закричить, аж Синиця забула, чи жива вона, чи ні.

- Ах ти, дрантива Синице! А хто ж тобі казав класти гніздо на морському березі? Хто тобі казав задиратися з морем! То через твою дурноту я маю для тебе красти з неба огонь? Зараз мені забирайся! Звий собі гніздо он там у терні на могилі, нанеси яєць і висиджуй їх, розумієш? То твоє собаче право, а до моря тобі зась!

Одержавши таку резолюцію, Синиця зараз успокоїлася, а за кілька неділь уже справді мала нове гніздо і нові яйця, сим разом не на морськім березі, але в терні на могилі.

Лис Хапко був сином Лиса Микити і унаслідив його натуру і, як то звичайно буває, деякі батькові прикмети розвив дальше, а деякі занедбав. Лис Микита був добрий брехун і хитрець, інколи не без добродушного гумору. Лис Хапко не дуже любив працювати язиком, а більше покладався на зуби.

- Говорінням ситий не будеш,- говорив він,- а що в зуби вхопиш, те вже певно твоє.

Правда, лисячих хитрощів і він не покидався.

- Треба,- каже було,- хоч про людське око чесним показуватись. Воно не так-то дуже невигідно, а зате як корисно! Якби так чоловік хотів собі вудила попустити і не держав себе на тузі, то швидко б йому й життя не стало. Зараз би вовком, та розбійником, та бог зна чим окричали, ну, а тоді з яким лицем би я міг у приличне товариство показатися? А так - що мені бракує? Живу собі тихо, сумирно, громада мене шанує, а що мені хочеться, те й так я зроблю. Ось візьміть на той приклад - іде курка дорогою та й журиться на свою голову. Інший би просто скік, курку хап, головку їй хруп та й до нори. Штука то, бачите, не велика, та подумайте, яка б зате про мене слава пішла по селі! Який скрегіт підняв би весь курячий рід! А тим часом я собі спокійненько беру висипаю насеред подвір’я край дороги жменю ячменю та й засяду собі збоку. Моя курочка йде, побачить ячмінь та й аж скрикне:

- О, то, то, то! Хтось розсипав, треба зазбирати!

І тільки що почне збирати, а я вискакую та й хап її за крило.

- Ага, злодійко,- кричу до неї,- то ти мій ячмінь крадеш!

- Та я збиррраю! - рипить вона.- Бачу - розсипаний, думаю - шкода!

- А так, тобі шкода! А хіба не бачиш, що се моє подвір’я і мій ячмінь? Ну, дивіться, люди добрі,- говорю громаді, що збіглася на крик,- мав я троха ячменю, хотів завезти до млина та висипав отут на сонце просушити, а отся злодійка половину мені вже забрала!

- Тррри зерррна! Тррри зерррна! - кричить курочка, але се вже їй ні на що не здасться.

- Брешеш, злодійко! - кажу їй.- Глядіть, люди добрі, яке повне воло мойого ячменю набрала, ледво двигає. Розсудіть, панове громадо, що мені з нею робити.

- Суд простий,- каже дехто з громади,- коли се в її волі твій ячмінь, то відбери його собі.

- Чи так, панове громадо? - питаю.

- Авжеж що так, а не як,- кивають головами громадяни, і тоді я сміло хап курочку за воло, розірву його легонько, але притім мимоволі одним зубом захоплю й шийку, і моя курочка тілько раз крикне та й за присудом громади й дух спустить. А я витрушу ячмінь та й кажу:

- Ну, а тепер, злодійко, марш додому!

Але що злодійка, звичайно, лиш ніжками затрепле, то я посилаю по оглядача трупів, той говорить, що небіжечка вмерла через власну неосторожність, і я берусь поховати її власним коштом і - забираю трупа до своєї хати.

Сиділа блощиця у темній щілині і снувала філософічні мрії.

- Життя! Що таке життя? Скілько дурнів ламає собі голови над сим питанням! Скілько книжок понаписували про нього - тьфу! Се для тебе, молю! - Вона звернулася до старого моля, що тут же обік неї сидів у тоненькій круглій дірці, прогризеній червотокою.- І кілько різних абсурдних відповідей понавидумували! Можна би сказитися, хтівши хоч би лише запам’ятати їх! Слухаєш, молю? Слухай і просвіщайся! Бо хоч ти весь свій вік риєшся в книгах, а проте ти дурний, як чіп, у життєвих справах. А я щоночі ссу з самого джерела життя, то вже в тих справах компетентна, не бійся! Слухаєш, молю?

- Слухаю, слухаю! Не позакладало,- відізвався міль, покрутивши головою в своїй шпарці. А сам собі пробуркотав стиха:

- Вже знов на неї найшов філософічний одур! Мусила сеї ночі добре нассатися. Весь день товктиме свою премудрість, не дасть і ока зажмурити!

І не визираючи з дірки та чуючи, що блощиця немов надслухує, промовив:

- Ну, говори, говори!

- Ти щось бурчиш? Незадоволений? Дурень ти, не знаєш ціни моїй філософії.

- Та хто тобі се сказав? - звинявся міль.- Я тілько поправлявся троха в