Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

сама

Цвіте в очах твоїх

Ясніше сонць усіх.

 

10.05.1916

 

«Ти бідна лілея, побита вітрами…»

 

 

Ти бідна лілея, побита вітрами,

Занесена сірим піском,

Ти янгол, вигнанець, прикутий стрілами,

З підтятим навіки крилом.

 

Ти вже не страждаєш: усе перетліло,

Усе догоріло в тобі.

І тільки душею покинуте тіло

Ще корчиться в муках і годить юрбі.

 

22.05.1916

 

«Вас наче гріла кров моя…»

 

 

Вас наче гріла кров моя,

Таких байдужих і холодних.

Ах, як страждав і мучивсь я,

Як бився в поривах безплодних...

 

Я не прощу ніколи вам

За Духа, розп'ятого вами,

І досі сниться мені хам,

Що виріс з вас, маленькі хами.

 

І от тепер, коли стою

Один я на високій скелі,

Я з висоти востаннє п'ю

За розквіт дикої пустелі.

 

Хотів би крикнути вам, пси!

Але прокльони душать груди,

І сліз гарячих голоси

Кричать: мовчи, їх Бог осуде.

 

12.05.1916

 

«І знов журба, нудьга безмірна…»

 

 

І знов журба, нудьга безмірна,

І сни тривожні, весняні.

О, де ти, ластівко невірна,

В якій далекій стороні?

 

Кому тепер небесні очі

Потоки сонця в душу ллють,

Чиї уста в майові ночі

Нектар із уст-коралів п'ють?

 

З ким ти ідеш рука за руку

Серед квіток, зелених трав,

Хто кинув в серце мені муку,

Але навіки щастя вкрав?

 

17.05.1916

 

«Перша блискавка весняна…»

 

 

Перша блискавка весняна,

Перший грім в небесній млі,

Вся природа, наче п'яна,

Б'ється, гнеться до землі.

 

Гей, природі не хилися,

Словом, грудьми стрінь громи,

В чеснім бої оновися

Після довгої зими.

 

2.04.1916

 

«Нехай старці ми і каліки…»

 

 

Нехай старці ми і каліки,

Нехай ходячі ми мерці,

Не все ще втрачено навіки,

Ще плаче ліра в нас в руці

 

А та рука, що може грати,

Зуміє взяти і меча,

Залізні грати перервати

І горе скинути з плеча.

 

Навічно вічний дух народу

Волає, терпить ланцюги.

Ударе грім колись в негоду,

І він покине береги.

 

26.04.1916

 

«Ідіть собі, я вас не знаю…»

 

 

Ідіть собі, я вас не знаю,

Чужі, далекі ви мені.

Я навіть рани забуваю

На власнім тілі у труні.

 

А тут [побачив], хто живому

Могилу викопав дарма,

Згорів [він весь] в огні палкому.

Гай-гай! І попелу нема.

 

Що? Грати вам? О, як [ви] сміли

Мене просити, щоб я грав,

Кому ви руки покрутили,

Хто струни з [реготом] порвав?

 

Ідіть собі, я вас не знаю,

Я сам від вас утік у ліс,

Я мовчки сам собі співаю,

І плачу мовчки я без сліз.

 

26.10.1916

 

«Погляньте ви: я сплів вінок…»

 

 

Погляньте ви: я сплів вінок

На ваші голови похилі

І насадив ясних квіток

На чорній батьківській могилі.

 

Я скинув вам ярмо з плеча,

Обмив сльозами рану кожну,

В безсилі руки дав меча

І силу влив непереможну.

 

А ви на себе плюєте

І лижете вельможі руки,

І рідну матір ведете

Щодня на сміх, на глум, на муки.

 

Так киньте ж швидше папірці,

Проводирів, синів народу,

Бо через вас батьки-мерці

Почервоніють вперше зроду.

 

7.04.1916

 

«Невесело! Недоля серце точе…»

 

 

Невесело! Недоля серце точе,

Журба мій світ в'ялить,

І снігом цвіт летить

В мої осінні ночі.

 

Покликати б? Ні друга, ні людини!

Упасти б на плече,

[Заплакать] гаряче,

Забутись на хвилину.

 

Дарма! Нема нікого - повмирали,

Одні ще малі,

А другі вже в землі.

І всі чужими стали.

 

І кобзу я, свою сестру кохану,

Спалив в своїм огні,

Що жалила мені

Мою криваву рану.

 

Невесело... І що робити мушу...

І що з життям зроблю?

І як я розкую

Мою закуту душу?

 

А мушу, я мушу щось зробити,

Розбити ланцюги,

Розлити береги,

В світах себе розлити.

 

Хіба що смерть? Але й вона безсила,

Невільна над хрестом

І мусить буть з вінком,

З вінком моя могила!

 

30.10.1916

 

«Ти тільки погляд спинила на мить…»

 

 

Ти тільки погляд спинила на мить,

В мене, як вражене, серце щемить

Щастям і мукою,

Жахом, розлукою,

Плаче, всміхається,

В небо зривається,

З небом зливається...

Тільки поглянула, о чарівна,

Знаю, що сон ти і погляд-мана

Серця холодного, серця самотнього

 

8.03.1916

 

«Побіжім з тобою, люба…»

 

 

Побіжім з тобою, люба,

В чарівну країну гір,

Де вітри-співці нас стрінуть

Безтурботним дзвоном лір.

 

Де розкажуть нам дерева

Гір незайманих казки,

Де нам пісню заспівають

Новороджені струмки.

 

Де душа твоя з моєю

Втайні зіллється в одну

І напоїть щастям землю...

 

20.05.1916

 

«Я не зберіг пісень, що ти співала…»

 

 

Я не