Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

Джеря мовч­ки вий­шов з ха­ти, пе­рей­шов двiр, пi­шов у са­док, а да­лi пi­шов на го­род, на ле­ва­ду по­над рiч­кою. Ви­со­ко й гус­то роз­рiс­ся виш­ник, що вiн на­са­див, не­на­че зе­ле­не гнiз­до; че­рез йо­го на­вiть не про­ми­ку­вавсь про­мiнь сон­ця. Вер­би ко­ло ти­ну ста­ли дуп­ли­нас­тi i взя­ли­ся по­рох­нею. Ми­­ко­ла шу­кав очи­ма тiєї ста­рої гiл­ляс­тої гру­шi, з-пiд кот­рої вiн впер­ше по­ба­чив Ни­ми­до­ру, як во­на бра­ла з Рас­та­ви­цi во­ду. Гру­шi вже не бу­ло й слi­ду. Ми­ко­ла лед­ве на­ла­пав но­га­ми в кро­пи­вi су­хий спо­рох­ня­вi­лий пеньок. Од йо­го не пiш­ло нi од­но­го па­рост­ка. Ми­ко­ла при­га­дав со­бi той пиш­ний ве­чiр, при­га­дав той див­ний сон, що ко­лись снив­ся йо­му, як вiн спав пiд гру­шею, те криш­та­ле­ве лис­тя, ту див­ну жар-пти­цю, що нi­би спi­ва­ла Ни­ми­до­ри­ним го­ло­сом.

Любка по­ве­ла батька на кла­до­ви­ще й по­ка­за­ла йо­му мо­ги­лу над Ни­ми­до­рою. Кла­до­ви­ще бу­ло об­ко­па­не гли­бо­ким ро­вом. На око­пi рос­ла гус­та бе­ре­за. З од­но­го бо­ку по око­пi рос­ли ви­со­кi вер­би. Сон­це тiльки що сi­ло за го­рою i йо­го ос­таннє ро­же­ве про­мiн­ня гас­ло на са­мих вер­шеч­ках верб. Люб­ка по­ка­за­ла Дже­рi Ни­ми­до­ри­ну мо­ги­лу пiд вер­ба­ми. Мо­ги­ла вже за­рос­ла тра­вою. Ми­ко­ла зняв шап­ку, пе­рех­рес­тив­ся й по­хи­лив го­ло­ву, дер­жа­чи обо­ма ру­ка­ми шап­ку пе­ред со­бою. Люб­ка пла­ка­ла. З Ми­ко­ли­них очей по­ко­ти­лись двi здо­ро­вi сльози i впа­ли у тра­ву.

Надворi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. В тiй ти­шi нi­би бу­ло чуть, як смерть ви­та­ла над кла­до­ви­щем. Ми­ко­ла дов­го сто­яв i ду­мав, а по­тiм ти­хо про­мо­вив, мах­нув­ши ру­кою:

- Все по­мер­ло, й слi­ду не зос­та­лось. Мар­но пе­ре­го­рi­ло й пе­рет­лi­ло моє жи­вот­тя, i те­пер зос­тав­ся тiльки по­пiл, до­ки йо­го не пог­ли­не свя­та зем­ля.

Одначе Ми­ко­ла по­ми­ливсь: з йо­го не швид­ко став по­пiл. Вiн i сам не­до­ба­чав, що в йо­му ще тлiє ве­ли­кий жар, як пiс­ля спа­ле­них ду­бо­вих дров. Пiд си­вим во­лос­сям за­таїлась мiц­на за­пек­ла й прав­ди­ва ду­ша.

З кла­до­ви­ща Ми­ко­ла пi­шов до свя­ще­ни­ка й най­няв па­на­хи­ду за Ни­ми­до­ру. Люб­ка пiш­ла до­до­му, увiй­шла в ха­ту, згля­ну­лась з чо­ло­вi­ком i пе­ре­ки­ну­лась кiлько­ма сло­ва­ми.

- Це батько твiй прий­шов? - про­мо­вив чо­ло­вiк.

- Здається, батько, бо ду­же пла­че за ма­тiр'ю, - про­мо­ви­ла Люб­ка.

- Де ж це хо­див твiй батько так дов­го? Ма­буть, десь бур­ла­ку­вав? - спи­тав чо­ло­вiк.

- Бог йо­го знає, де вiн хо­див, по­ки­нув­ши нас. А що вже ма­ти нап­ла­ка­лась та наб­ра­лась ли­ха, то, ма­буть, нi­ко­му не до­во­ди­лось так бi­ду­вать, як ма­те­рi.

- Та, ма­буть, батько не од доб­ра втi­кав. Ад­же ж i Ка­вун утiк, пов­тi­ка­ли й iн­шi на­шi вер­бiв­цi, - про­мо­вив чо­ло­вiк.

Микола зос­тав­ся жить при своїй доч­цi. Дi­тям спо­чат­ку бу­ло ду­же чуд­но. Люб­ка пер­шої но­чi та­ки доб­ре бо­ялась: для неї все зда­ва­лось, що до їх при­та­ра­ба­нив­ся во­ло­цю­га i мо­же ще й ли­ха на­коїть у ха­тi. Во­на на­си­лу звик­ла зва­ти Ми­ко­лу батьком. Вiн так i зос­тав­ся для неї чу­жi­сiньким чо­ло­вi­ком за все йо­го жи­вот­тя.

Микола пi­шов по се­лi, поз­на­хо­див ста­рих знай­омих лю­дей, своїх пе­ре­вес­ни­кiв, по­чав про все роз­пи­ту­вать, а да­лi зай­шов з ни­ми до шин­ку та пос­та­вив їм з го­ря та­ко­го мо­го­ри­ча, що й сам з ни­ми зва­лив­ся пiд лав­ку й прос­пав там п'яний цi­лу нiч.

- Оце як я здо­ро­во за­пив своє бур­лацт­во! - ка­зав Ми­ко­ла, вста­ючи вран­цi з-пiд лав­ки. - Не я п'ю, го­ре п'є та мої не­ща­ди­мi злид­нi. Не спри­яла ме­нi до­ля за ввесь мiй вiк.

Цiлий тиж­день Ми­ко­ла за­пи­вав своє гiр­ке бур­лацт­во i при­хо­див до­до­му п'яний. Доч­ка й зять згля­да­лись мiж со­бою й му­си­ли мов­чать. Зять пам'ятав, що жи­ве в тес­тя у при­й­мах i що вiн нас­то­ятель на Дже­ри­не по­ле й грунт.

- Не сердьтесь, дi­ти! - ка­зав до їх Дже­ря. - Проп'ю свою бi­ду та й за­ка­юсь пи­ти, по­ки й мо­го жи­вот­тя.

Зять му­сив змов­чу­вать: ро­бив уся­ку уго­ду Дже­рi, бо вiн був у прий­мах i пос­те­рi­гав, що Дже­ря п'є з го­ря.

Микола й справ­дi швид­ко за­ка­яв­ся пи­ти, за свої гро­шi ку­пив ко­няч­ку з вiз­ком i по­чав ха­зяй­ну­вать. Йо­го вда­ча, як ве­ли­ка рiч­ка пiс­ля вес­ни, по­ча­ла вхо­дить в свої бе­ре­ги; але ча­сом вря­ди-го­ди знов нес­по­дi­ва­но ви­хо­ди­ла з бе­ре­гiв i роз­ли­ва­лась бур­лацт­вом, до­ки зов­сiм вга­му­ва­лась на ста­рiсть. Тим ча­сом на се­лi за­ве­лись но­вi по­ряд­ки; вже за­ве­ли во­лость, i гро­ма­да об­ра­ла за го­ло­ву од­но­го ба­га­то­го чо­ло­вi­ка й пок­ла­ла йо­му пла­ту на рiк двiс­тi кар­бо­ван­цiв. Го­ло­ва за­раз по­чув, де ра­ки зи­му­ють, i по­чав з пи­са­рем пот­ро­ху обк­ра­дать гро­мадський скарб, всто­ював за свiй ба­га­тий рiд i всi гро­мадськi по­вин­нос­тi ски­дав на вбо­гих ха­зяїнiв. Раз якось го­ло­ва пос­лав до Ми­ко­ли де­сяцько­го, щоб вiн дав сво­го ко­ня пiд ста­но­во­го. Ми­ко­ла знав, що ко­нi са­мо­го го­ло­ви i йо­го ба­га­тої рiд­нi сто­ять до­ма в по­вiт­ках.

- Нехай го­ло­ва дає свої ко­нi або пош­ле до своєї рiд­нi, - сер­ди­то од­ка­зав Дже­ря.

Голова пос­лав до Ми­ко­ли де­сяцько­го вдру­ге. Ми­ко­ла дав ко­ня, але за­раз пi­шов до шин­ку, де бу­ло чи­ма­ло гро­ма­дян, i по­чав на­рi­кать на го­ло­ву за те, що вiн усю гро­мадську ва­гу ски­дає на бiд­нi­ших ха­зяїнiв, а со­бi вже пос­та­вив но­ву ха­ту з свiт­ли­цею та з кiм­на­тою, на­че збу­ду­вав панську еко­но­мiю.

- Голова кра­де на­шi гро­шi, а ми мов­чи­мо. Вiн швид­ко пе­ре­ве­де на­шi ко­нi й ху­до­бу, а ми нi­би­то по­вин­нi йо­му на все нас­та­чать. Хi­ба та­ки в нас на се­лi й лю­дей не­ма. Дай­мо че­ред­ни­ко­вi сто кар­бо­ван­цiв, то вiн бу­де та­ким са­мим го­ло­вою, ще й спа­си­бi ска­же! Скиньмо йо­го, iро­до­во­го си­на! Не­хай знає, що гро­ма­да ве­ли­кий чо­ло­вiк.

- То й скиньмо! Прав­ду ти, Ми­ко­ло, ка­жеш! Чи вже ж та­ки в нас на се­лi вар­то­го чо­ло­вi­ка не знай­деться. Обе­рiм ще вбо­го­го. Ба­чи­ли вже ба­га­тих в го­ло­вах, по­ба­чи­мо й бiд­них!

Старий, аж трух­ля­вий, корч­мар, той са­мий, що ко­лись брав у зас­та­ву оде­жу ста­ро­го Дже­рi, як Ми­ко­ла же­нив­ся, на­лив Ми­ко­лi пiвк­вар­ти го­рiл­ки й тро­хи не до­лив.

- Чом же ти не до­ли­ваєш, вра­жий си­ну! - крик­нув Ми­ко­ла на жи­да. - Ти ду­маєш, що я не знаю, скiльки ти за­роб­ляєш на тих не­до­лив­ках?

- А скiльки я за­роб­ляю на тих не­до­лив­ках? - спи­тав ста­рий шин­кар. - Бо­дай ме­нi бог не до­лив стiльки вi­ку, скiльки я то­бi не до­ли­ваю.

- Довелось би то­бi дав­но за­ги­нуть, - смi­яв­ся Ми­ко­ла. - Ти не до­ли­ваєш на сто кар­бо­ван­цiв на рiк!

- Ой вай! Ку­ди ж пак! на сто кар­бо­ван­цiв! Як­би то­му бу­ла прав­да, я б до­сi був ба­га­тим куп­цем.

- Давай ще пiвк­вар­ти! - крик­нув Ми­ко­ла. Шин­кар на­лив пiвк­вар­ти й не до­лив на цi­лий па­лець. Вiн ба­чив, що Ми­ко­ла вже був тро­хи на­пiд­пит­ку. Для п'яних