Читати книгу - "Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук"

Ранок зустрів мене трохи тривогою. А що, якщо я помилилася? Якщо оця чорнява наложниця таки сподобається Мураду? Ні, програти у Валіде немислимо... До того ж уявити, що тут командуватиме всім якась дівка мені вже нестерпно. Ні, саме моя людина має бути поруч з братом. Лише в тому випадку мені буде спокійно. В думках я й не помітила, коли Джем підійшла до ліжка:

— Ви прокинулись, Султано? Хай Аллах пошле вам доброго ранку...

Я з терпінням вислухала її побажання і тут же кивнула головою:

— Іди швидко в гарем, дізнайся, чи наложниця повернулася.

Джем зникла, а я поспішила встати і одягнутися в рожеву сукню з червоною вишивкою. Одаліски затягнули корсет, склали волосся у зачіску. Чудово... На глибокім декольте, крім якогось кольє з рубінами, сяяв ключик подарований Арманом. З цією прикрасою я не розлучаюся ні вдень, ні вночі.

Де ж це Джем так довго? Мені не терпілось дізнатися новину. Саме добру новину... Стукіт в покої навіть злякав мене, в настільки напруженому стані я знаходилась. Джем зачинила за собою двері і, підійшовши до мене, прошепотіла:

— Наложниця в гаремі. Повернулася ще вночі.

Я полегшено зітхнула. Яке щастя.

— Ви бажаєте снідати, Султано? — запитала одна з отих безлицих безіменних служниць.

— Ні, поснідаю з Шехзаде... — багатозначно підморгнувши Джем, я покинула покої.

***

— Шехзаде, прийшла Селіндж Султан.

— Впустіть.

Я стою під дверима покоїв Мурада, слухаючи, як ага повідомляє про мій прихід. Хитро посміхаюся сама до себе і гордою ходою заходжу всередину, щойно брат дозволяє охоронцям мене впустити. Мурад сидить за робочим столом, перебираючи якісь папери. Побачивши мене, він слабо посміхається:

— Сестро, проходь.

— Доброго ранку, Шехзаде. Вже працюєш? Може поснідаємо разом? — я підходжу ближче, заглядаючи через його плече на папери.

— Я не голодний, Селіндж. Але якщо ти хочеш... — він кличе слугів, наказуючи принести нам сніданок.

— Що в тебе з апетитом? І настроєм? — помічаючи, що він не в гуморі, дивуюся.

— Справ багато, сестро...

— Зрозуміло... — хоча насправді не зрозуміло нічого. Я проходжу покоями і, сідаючи на подушки, чекаю поки сніданок таки внесуть. Коли ж це стається, до мене приєднується і Мурад.

— Я вчора ввечері бачила наложницю, яку вели "Золотим Шляхом". Така красуня... Це вона зіпсувала тобі настрій?

— Ні... — Шехзаде починає смакувати. Але для мене це коротка відповідь.

— Я б здивувалася, якби це було через неї. Вона ж така вродлива... Справжня красуня. Ти покличеш її знову? — пильно дивлюся на нього.

— Не знаю, Селіндж...

Та що ж таке, який же він сьогодні лаконічний:

— Чому? — здивовано підіймаю одну брову. Врешті Шехзаде прориває на розмову:

— Що ти хочеш почути, сестро? Наложниця справді красива, але зазвичай ти не цікавишся моїми рабинями. То яку ціль переслідуєш тепер?

Я зітхнула і посміхнулася водночас:

— Просто хочу, щоб ти був щасливим, — я знизала плечима.

— Колись буду. Та я вже щасливий, в мене ж є ти, — тепло всміхнувся він.

— Я — не те. Та нічого… Хочеш, я знайду тобі хорошу дівчину? Я вже знайшла, але я тобі не розповім. Хай сюрприз буде. Не знаю, коли пришлю до тебе, — все я знаю, проте так прямо сказати брату не можу. Він посміхнувся до мене, навряд повіривши у мої слова.

— Знайди. Таку, щоб живою була, веселою, як ти.

— Добре, вбивати не стану, — я залилася сміхом, Шехзаде підтримав мене у цьому. Трохи ще посидівши з ним, я пішла до себе. Юсуф уже привів Мелійшах, тому побачивши її, я посміхнулася:

— Ходім, Хатун. У нас багато роботи...

Ось двері за нами зачинилися, я веліла дівчині сісти на софу, а сама ж стала ходити туди-сюди:

— Мелійшах, слухай уважно. Якщо хочеш підкорити Шехзаде, маєш усе запам'ятати і виконати. Зайдеш у покої — поглянь на Мурада ніжним довгим поглядом. Потім опусти його і, не піднімаючи очей, підійди до нього. Присядь, поцілуй полу одягу і в жодному разі не вставай. Чекай поки сам не підніме тебе. Як тільки підніме — одразу поглянь на нього. Щось питатиме — відповідай. Краще покажи, що хвилюєшся, ніж те, що тобі байдуже. Про кохання з першого погляду не кажи навіть. Якщо спитає — кажи, що не віриш. Дивись лукаво і спокусливо, говори сміливо і весело. Будь ніжною. Запам'ятай, найголовніше — затриматися у покоях до ранку. Мурад звик відсилати дівчат серед ночі. Він жодну не кликав повторно. Ти маєш залишитися. Будь-яким способом. Розмовляй з ним. Розповідай про себе, про свій край. Можеш розповідати про гарем. Про те, як потрапила до Шехзаде. Розкажи, яким уявляла його, що чула. Але не перестарайся з компліментами. Краще не кажи компліментів. Мурад любить жарти і веселощі. Його нервує в дівчатах занудство, покірність і ідеальність. Якщо запросить поснідати разом, то скажи, що помираєш з голоду. Можеш голосно сміятися, можеш кидатися в нього подушками, їжею, чим хочеш.

— Та як це, Султано? Він же мене стратить? — Мелійшах дивилася на мене, як на божевільну. Вона не уявляла, що може бути такою. А от я це знала.

— Не стратить. Якщо так думатимеш, то можеш вертатися в гарем.

— Добре, я все зроблю, Султано...

— Так би і одразу. Забудь усе, що тебе вчили на уроках. Будь живою, справжньою, не ховай емоції. Лише це допоможе тобі.

Дівчина посміхнулася і поглянула на мене з глибокою вдячністю. Я сіла поруч, взявши її руку:

— Усе буде добре! Зараз іди в хамам і знову приходь до мене. Джем Хатун допоможе тобі...

Я посміхнулася їм вслід і взялася читати книгу. Все ніяк не можу дочитати її через вічну заклопотаність. Ось і зараз, лише дійшла до найцікавішого місця, як в мої покої постукали Мелійшах з Джем.

— Одягайся в сукню. Дівчата, допоможіть їй. І зачіску... Мелійшах, не хвилюйся. Я ж гарна?

— Ви прекрасні, Султано, — всміхнулася наложниця.

— А це все вони, їх робота, — зовсім щиро відповіла. Усе, готово. Макіяж, мої особисті парфуми... З розпущеним волоссям в дорогоцінностях та розкішній сукні Мелійшах не впізнати. Це вже не та злякана Софія. Це справжня Султана. І ключовим словом є слово "справжня" — жива.

— Все, щасти тобі. Я в тебе вірю...

— Дякую вам, Султано, — дівчина так різко міцно обняла мене, що я аж злякалася. Що ж, в роль безпосередньої дівчини Хатун вжилася одразу.

— Тихо-тихо, щоб зачіски не зіпсувати... — я задоволено посміхнулася. Синя сукня, немов місячна ніч, на шийці скромна прикраса — місяць на ланцюжку, сережки — зорі, білі кучери невагомо спадають на плечі. Афродіта, нічого сказати. Я кивнула їй, наложниця поклонилася та покинула мої покої. Що ж, тепер справа за нею...