Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

героєм. Він урятував мене, коли я тонула. Зберіг життя нам обом на кризі. Рік він страждав у найгіршій у світі в’язниці за злочин, якого не скоював. Він пробачив мені зраду. Він бився зі мною пліч-о-пліч і замість того, щоб покинути мене, залишив єдину дорогý його серцю країну. За це на ньому поставили тавро зрадника. Але він не був зрадником. Він вірив, що його країна може досягнути більшого. Він благородно жив і так само помер. — Її голос зламався, і Ніна зусиллям волі змусила його не тремтіти. — Він не завжди вчиняв добре, але в нього було добре серце. Велетенське сильне серце, яке мало б битися ще багато років.

«Маленька руденька пташко, відпусти мене».

Ніна витерла очі. Першу частину боргу вона сплатила. Привезла його додому, на землю, яку він любив. Слід було якось відзначити цей момент, нехай би дзвін заголосив чи хор заспівав на згадку про нього, щоб щось допомогло їй зрозуміти, що час попрощатися назавжди.

«Але ти ще не впоралася, кохана».

— Ось таке в тебе почуття боргу, — озвалася дівчина, гірко засміявшись.

Шепіт у її голові гучнішав. Їй не хотілося чути його тут і зараз.

«Слухай, Ніно».

Їй не хотілося цього робити, але дівчина знала, що не зможе довго ховатися від них: голоси мерців кликали її через гори, через місто, гукали над кригою. Голоси жінок, дівчат, чиї серця знемагали в муках. Із ними щось сталося на вершечку того пагорба.

«Допоможи нам, — кричали вони. — Почуй нас нарешті».

Тепер їхні слова були чіткими й заглушили Матаясів голос.

«Припиніть, — наказала їм Ніна. — Залиште нас удвох. Дайте мені спокій».

Та мертві не вгавали.

«Розплати, — вимагали вони, — розплати».

Це не була галюцинація. І не божевілля.

Хор голосів був справжній, і вони не випадково кликали її сюди. Ніна сподівалася, що її місії з Адріком та Леоні вистачить, щоб потихеньку одужати. Та цього не сталося. Однак дівчатам на вершечку пагорба відмовити вона не могла.

«Справедливості». Вони привели її в таку далечінь і потребували, щоб вона слухала їх, а не відлуння кохання, яке однаково не вдасться втримати.

Ніна притиснула руки до грудей, і, коли всередині розквітнув біль, крига скресла. Під нею була лише чорна вода, разючий біль від розуміння, що Матаяс насправді пішов, жахливе знання, що вона більше ніколи не почує його голосу.

Адже хор голосів був справжній.

А Матаясів голос — ні. Його ніколи не існувало.

— Тебе ніколи тут не було, — прошепотіла дівчина, сльози заструменіли щоками. — Тебе ніколи тут не було.

Увесь цей час їй хотілося вірити, наче хлопець залишається поряд, проте це щоразу був її власний голос, вона сама розмовляла з собою в тиші, змушувала себе жити далі, коли хотілося одного — відпустити все.

«Прощавай, Матаясе».

Ніхто не відповів. Вона залишилася в тиші сама.

9

Ніколаї

— Ми можемо відкликати запрошення, — запропонувала Женя, нервово бігаючи перед каміном. — Ще не запізно. Розішлемо посланців і повідомимо дівчатам та їхнім родинам, що плани змінилися.

Цього ранку вони зібралися у штабі, і Ніколаї наказав замість чаю принести кави. Він призвичаївся пити її, коли навчався в університеті у Кеттердамі. Утім, розриваючись від виснаження й головного болю, що знущався з нього від минулої ночі після пригоди в Балакирєві, король не відмовився б від чогось міцнішого в горнятку.

«Пригода». Яке великодушне слово. Толя переказав йому до найменших похмурих дрібниць усю його виставу у дзвіниці. Він мало не вбив одну зі своїх найцінніших генералів, свою єдину справжню подругу, яка два роки допомагала йому стояти біля стерна цього проклятого равканського корабля, берегла його таємниці та якій він беззастережно довіряв. Він мало не вбив Зою.

— Скажемо, що король зле почувається, — вела далі Женя.

— Цього ми точно не казатимемо, — заперечила Тамар.

— Тоді скажемо, що в нас тут епідемія холери або каналізацію прорвало, — запропонував Толя.

Його сестра сплеснула руками.

— То вибір у нас такий: здатися нерішучими, слабкими або сказати, що нашу столицю залило лайном?

Зоя від початку наради мовчала, стовбичачи біля самовара зі схрещеними на грудях руками. Трималася на відстані. Ніколаї знав, що слід перепросити, однак уперше за своє неоковирне життя був не в змозі дібрати слів. До того ж, перш ніж дати раду цій помилці, він мусив упоратися з проблемною вечіркою, яку так кмітливо запланував і яку демон, схоже, заповзявся розладнати.

Ніколаї сьорбнув ще трохи гіркої кави, сподіваючись, що від цього проясняться думки.

— Гадаю, у нас з’явився ресурс, якого не було раніше.

Наче прочитавши його думки, Зоя вп’ялася в хлопця поглядом.

— Якщо ти маєш на увазі цього відразливого дрища-ченця, то я…

— Ти у захваті від моєї винахідливості? Торкнешся моєї щоки сповненим любові поцілунком? Повісиш меморіальну дошку на мою честь?

— Я повішу на стіну Палацу меморіальну дошку на згадку про ранок, коли Ніколаї Ланцов остаточно розпрощався зі здоровим глуздом. Цей хлопчина — божевільний фанатик. Він обожнює чоловіка, котрий розпочав громадянську війну й винищив половину Другої армії.

— Він обожнює вигаданий ідеал. Ми всі час від часу припускаємося цієї помилки.

Зоя відвернулася, та хлопець устиг помітити біль, що промайнув її обличчям. Генерал Назяленскі не поморщилася, та цей вираз обличчя важко було з чимось сплутати. Ніколаї хотів припинити цю зустріч і просто… він сам точно не знав, що зробити, однак розумів: якщо ти напередодні мало не вбив когось, не слід намагатися йому сподобатися.

— Тоді поквапмося, — кинула Зоя, — запросімо до штабу колишнього члена Духовної варти й віддаймо наше майбутнє в його брудні лапи.

— Хіба ж вона не чарівна, коли погоджується? — звернувся до своєї команди Ніколаї, милуючись насупленим личком Зої. Це було значно краще, ніж бачити закляклий зболений вираз обличчя і знати, що саме він у цьому винен. Та вже за мить король був готовий надавати собі штурханів: Толя привів до штабу ченця, і Зоїна похмурість змінилася зачудуванням.

— Ваша величносте, — скуто привітався Юрій. Він був такий довготелесий, що аж пригнувся, заходячи до кімнати, і такий худий, що здавалося, наче його ось-ось здує протягом. — Мене попереджали про вашу красномовність. Ви пропонували мені хліб-сіль, але цю ніч я, можна сказати, провів у в’язниці…

— Ви про Райдужний покій? Моя тітка Людмила власноруч оздобила його. Можливо, трохи передала куті меду з багрянцем, але через це називати його в’язницею не дуже великодушно.

— Із кольором там усе гаразд. Моя вразливість постраждала радше від озброєної варти під дверима. Ви з усіма своїми гостями так поводитеся?

— Толю, — прошепотів Ніколаї, — здається, він називає твоє товариство кепським.

Він відкинувся у кріслі й поклав лікті