Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

— Юрію, у вас є вороги. Ті вартові вас охороняли.

Чернець шмигнув носом.

— Моїм вірянам це не сподобається.

Саме тому Ніколаї вже надіслав людям, які розклали табір під міськими стінами, хліб, копчену тріску і трохи надзвичайно вишуканого квасу — подарунки від королівського двору: із повним шлунком менше хочеться нарікати. Щиро кажучи, король збирався зустрітися з ченцем ще напередодні, але пообідні справи майже не залишили йому часу. А щодо ночі… ну, вночі в нього часу теж не було.

— Юрію, чи можу я відрекомендувати вам…

— Не можете. Я хочу поговорити про Беззоряного і… — Хлопець рвучко виструнчився. Очі в нього вирячилися, а щелепа відвисла, він роззирнувся і, схоже, щойно зрозумів, де опинився. Юрій зчепив руки на грудях, наче оперний сопрано перед арією. — Ох, — задихнувся чернець. — Ох, це ви. Тут зібралися всі. Я… — Він повернувся до членів Тріумвірату й низько вклонився. — Мої соверенні, це для мене така честь! — Хлопець уклонився вдруге. — Неймовірна честь. — І знов уклін. — Справжня мрія.

Ніколаї ледь стримався, щоб не застогнати. У що він уплутався?

Зоя з Женею спантеличено перезирнулися, і навіть Давід на мить відірвався від роботи та здивовано насупився.

— Та припини вже, — наказала Зоя. — Від цих поклонів ти схожий на бурову вишку.

— Командире Зоє Назяленскі, — здавлено повів далі Юрій, — учора… я не зрозумів. Думав, ви просто…

— Хтось із королівських посіпак. — Не зважаючи на хлопцеві заперечення, Зоя додала: — Ти ж розумієш, що кожен із членів Тріумвірату під час громадянської війни боровся проти твого улюбленого Беззоряного Святого?

— Так, так, авжеж. — Чернець поправив окуляри в дротяній оправі на довгому носі. — Розумію. Але, ну, Давід Костюк — видатний Творець, котрий власноруч створив перший підсилювач самої Санта-Аліни. — Давід неуважно глипнув на хлопця й повернувся до паперів. — Зоя Назяленскі — одна з найулюбленіших Дарклінґових солдатів. — Зоїні вуста скривилися. — А ще тут, звичайно, Женя Сафіна, перша Краяльниця, дівчина зі знаком Дарклінґового благословення на обличчі.

Женя відсахнулася.

— Благословення?

— Перепрошую? — перепитала Зоя, уже здіймаючи руки, чи то щоб закликати бурю, чи то скрутити Юрієві шию.

Ніколаї стукнув кісточками пальців по столу.

— Годі вже. Заспокойтеся, ви всі. Юрію, ти вдираєшся на територію, якої тобі не дано зрозуміти.

Попри високий зріст, чернець скидався радше на неотесану дитину, котра розбила материну улюблену вазу.

— Я… пробачте мені. Я не хотів нікого образити.

Женя повільно підвелася, і навколо запала тиша.

— Скільки тобі років, Юрію?

— Вісімнадцять, моя соверенна.

— Я була на рік старшою, коли Дарклінґ наслав на мене своїх потвор — чудовиськ, породжених силою, від якої ти в такому захваті. Вони були спраглі до людської плоті. Дарклінґові довелося змусити їх зупинитися.

— Отже, він був не такий аж жорстокий…

Женя підвела руку, і Ніколаї із задоволенням помітив, що чернець прикусив язика.

— Дарклінґ не хотів мене вбити. Він хотів, щоб я жила — ось так.

— От і дурень, — тихо озвався король, — дозволити такому солдату вижити.

Женя ледь помітно кивнула.

— Добре подумай, перш ніж уживати слово «благословення», ченче. — Дівчина сіла, склавши руки. — Кажи далі.

— Стривайте, — втрутився Давід, заклавши пальцем сторінку в книжці, яку читав. — Як, кажеш, тебе звуть?

— Юрій Веденен, мій соверенний.

— Юрію Веденене, якщо ти ще раз засмутиш мою дружину, я вб’ю тебе на тому ж місці.

Чернець проковтнув клубок у горлі.

— Так, мій суверенний.

— Ой, Давіде, — зраділа Женя, беручи його за руку, — ти ще ніколи нікому не погрожував убивством через мене.

— Справді? — неуважно пробурмотів хлопець, поцілував її в кісточки пальців і повернувся до книжки.

— Я… пробачте мені, я приголомшений. — Юрій сів, а тоді знову схопився на ноги, наче нічого не міг із собою вдіяти. — Подумати лишень, я опинився в кімнатах, власноруч зведених Беззоряним. — Хлопець торкнувся пальцем чорних швів, що позначали на мапі Тіньову Зморшку. — Я… я не міг навіть сподіватися на таку знаменну подію. Це волова шкіра?

— Здається, оленяча, — відповів Ніколаї.

— Надзвичайно!

— Зажди, — примружила очі, Зоя. — Ти сказав, що ці кімнати власноруч звів Беззоряний, а не його предки.

Юрій відвернувся від мапи із самовдоволеною посмішкою.

— Так, сказав. Мені відомо, що існував лише один Дарклінґ, лише один неймовірно могутній чоловік, який безліч разів інсценував власну смерть. Це був запобіжний захід, щоб захиститися від недоумків, котрі могли злякатися його надзвичайної сили та тривалого життя.

— І як ти дійшов до такої теорії? — поцікавився Ніколаї.

Юрій кліпнув.

— Це не теорія. Мені це відомо. Дарклінґ являвся мені й розповів усе це.

Зоїні брови поповзли вгору, а Ніколаї ледве стримався, щоб не закотити очі. Натомість він з’єднав кінчики пальців і сказав:

— Розумію.

Та Юрій лише розплився в іще ширшій усмішці.

— Я знаю, ви вважаєте мене божевільним, але я був свідком див.

Саме тому Ніколаї його сюди і привів.

— Учора ти казав щось про Еру Святих. Що саме ти мав на увазі?

— А як іще пояснити дива, що відбуваються по всій Равці?

— Починається, — пробурмотіла Зоя.

— Ми чули кілька історій, — люб’язно озвався король. — Але кожен із цих випадків має цілком раціональне пояснення. Нам випало жити у складні часи, тож не дивно, що люди шукають див.

На його подив, юний чернець сів за стіл і схилився над ним із серйозним обличчям.

— Ваша величносте, я знаю, що ви не релігійна людина. Проте народ вірить, що ці події не просто явища, які ми не в змозі пояснити. Люди вірять, що це діяння Святих.

— Це діяння гришників, — заперечила Зоя. — А може, шуанців. Чи навіть твого любого друга Аппарата.

— Ах, — відмахнувся Юрій, — декотрі люди вірять, що всі древні дива були діяннями гришників.

— Тоді називатимемо це Малою Наукою, і годі вже всіх цих забобонів.

— Невже так буде легше прийняти божественне втручання? — запитав Юрій, зблиснувши скельцями окулярів. — Якщо я називатиму ці діяння «створенням у серці світу», це якось допоможе? Я теж вивчав теорію Гриші.

У Зоїному погляді заклякла крига.

— Я тут не для того, щоб улаштовувати теологічні диспути з якоюсь жердиною.

Юрій відкинувся на стільці, прибравши блаженного виразу.

— Святі повертаються до Равки. І з ними прийде Беззоряний.

— Дарклінґ помер, — нагадала Женя, і від королівського погляду не сховалося те, як побіліли кісточки її зчеплених рук. — Я бачила, як горіло його тіло.

Юрій знервовано глипнув на Давіда і сказав:

— Дехто вірить, що Дарклінґ не загинув у Тінистій Зморшці та просто