Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

розмова була приблизно така: «А чому саме ти?» «Бо я член партійного бюро… А секретар у відпустці. Я його заступаю». Не знаю, може, то була й правда. «Чому ж ти не попередив мене?» «Як я міг попередити?» «Ну, якось… Тоді ми вдвох з тобою заздалегідь поглянули б у шухляди столів, чи немає там випадково якогось самвидаву. Ти ж гаразд знаєш, що ніякої ворожої літератури у нас немає… Або хоч натякнув би мені, а я – хлопцям…» Він мовчав. По якомусь часові я офіційно попередив співробітників редакції: зараз по місту ходить чимало самвидавівської літератури, у приміщенні редакції таких матеріалів бути не мусить. Перевірятиму столи. З Д. на цю тему ми більше ніколи не говорили. Неначе й не було нічого. І нікому нічого я не сказав. Натякнув лише Соботовичу, що в столах не тільки не можна тримати самвидавівських матеріалів, але й статей, які можуть спричинитися до прикрості їхнім авторам.

Володя Соботович мовби передчував свою близьку смерть.

Мама мені каже: ти худий, як скіпочка,

Ти худий, як скіпочка, світишся увесь.

А життя це, мамо, довга-довга ниточка,

Все снується, рветься…

Полетіти б десь.

І він відлетів. А в моїй пам’яті – вухатий, наївний, ніяковий, добрий…. письменник, який не встиг збутися. Був добрий, лагідний, жодне вульгарне слово ніколи не зірвалося з його вуст. По його смерті я написав передмову до книжки, яка була видана у видавництві «Молодь».

Кілька років у редакції працював поет-байкар Анатолій Косматенко, мій найкращий товариш, друг – він редагував у журналі поезію. Про Косматенка я написав у передмові до книги його вибраних творів, написав статтю до ювілею, отже, тільки коротко повторю сказане. Потоваришували ми з ним за студентських літ. Був він і мені, молодшому від нього на десять років, і навіть своїм ровесникам і старшим товаришем і товаришем, і наставником, і прикладом в усьому. З нашої невеликої студентської групи вийшло п’ять членів Спілки письменників, і всі, на моє переконання, мають завдячувати Косматенку. Другої такої совістливої, чесної людини я більше в житті не зустрічав. Як я вже сказав вище, про свої здогади, що українська література в своєму розвитку не вільна, що на цьому терені не все гаразд, тоді не можна було вести й мови, але своєю любов’ю до української поезії, до українського слова Анатолій Косматенко пробуджував у нас відповідні почуття та думки. Дев’ять років проносив він за плечима солдатську торбу, й тримав у ній не «маршальський жезл», не запасні підметки, а «Кобзар», книжки Малишка, Рильського. Студентом і зимою ходив у плащі, в парусинових, намащених ваксою черевиках; йдемо ми, він тримає голову з достоїнством, а ногами перебирає швидко-швидко: мороз бо. Чорнявий, темнолиций (текла в ньому, за його словами, дещиця грецької, маріупольської крові), завжди уважний, розважливий, добрий і безкомпромісний у питаннях принципових. Випав йому, як і всім нам, на письменництво час чи не найгірший в усій нашій історії, та ще ж доля дала в руки перо байкаря. Ті байки прочитували цензори трохи що не під електронним мікроскопом, дошукуючись там крамоли, авторів на сцену випускали тільки з проштемпельованими ідеологічним штемпелем віршами. Залюблений у Тараса Шевченка, Малишка, Глібова, не маючи змоги вилити свій біль у віршах, Косматенко тяжко страждав. І був він чимось дуже приляканий, аж до помисливості («ти нічого не знаєш», – бувало казав), і коли хотів поговорити на якусь «небезпечну» тему, вів мене під стіни КДБ – «тут вони не слухають» – і я не знав, плакати мені, чи сміятися. Надто помисливим Анатолій ставав під хмелем. Чи не з отієї своєї письменницької недолі він почав і пити. І потроху втрачав людський чин. Міг не дотриматися слова, міг у когось перехопити десятку й забути віддати борг. У редакції не відповідав авторам. Я приходив раніше за всіх, брав його пошту, перечитував і писав за нього авторам. (Сидить Анатолій за столом, підперши рукою голову, перед ним – стоси рукописів – здебільшого графоманських – і наспівує: «Вірші, мої вірші, вірші та поеми, хто вас читать стане, як мене не стане».) Доводилося мені його визволяти й з міліцейських кімнат, і з витверезників. Один час були посварилися на цьому ґрунті, й більш як рік не контактували. Поїхали ми у відрядження до Чернівецької області (я – старший групи), я забрав у бухгалтерії всі його й свої гроші (щоб утримати від чарки), водив його їсти до їдальні, купував квитки, й він не витримав – вибухнув. А увечері десь таки випив, плакав у мене на грудях, просив пробачення. Оті його поїздки у бригадах (його часто посилали, слухачі дуже тепло сприймали його байки, особливо на моральні теми: «Кіт і киця», «Баран і райдуга», «Вівця і цап») і сприяли чаркуванні, адже після виступів скрізь пригощали. Дружив із Микитою Годованцем, Павлом Глазовим, перчанами. Його любив Остап Вишня, й то було обопільно. Він і далі був так само чутливий на слово й образ, і чулий, тільки приглушений алкоголем. Потім кинув пити, та було пізно – печінку зруйнував.

Знавець народної творчості, філігранно володіючи образом, словом, скільки б він міг створити за сприятливих умов! У кінці життя писав поему-байку про горобця, маленьку беззахисну людину, яка тримає на свої плечах увесь тягар світу сього. Це був своєрідний протест проти помпезності, всіляких нав’язуваних авторитетів. На жаль, та його робота лишилася майже не поміченою. Ось такі люди, в міру своїх можливостей, і тримали хоч якось небо наших надій, нашої духовності. Певен, що тільки я вже знаю, де його могила на Берківцях.

Всі троє – Бойчак, Соботович, Косматенко – вже давно за межею, де ані цензорів, ані погроз, ані заздрості, вже й забуті багатьма, не лишили вельми помітного сліду в літературі, одначе оддали їй, українській літературі, українській справі всю свою любов, щирість своїх сердець, робили для неї, що могли. Сьогодні дехто, хто власне не зробив нічого посутнього, та вже, вочевидь, і не зробить, перекреслюючи все минуле, перекреслює і їх. Полишені дару уяви, ці молодики не можуть поставити себе на місце цих людей, зрозуміти, як важко було їм жити у світі, оберігати отой, нехай і малесенький, хисткий вогник українськості від холодних повів імперського вітру. Легко героїзувати в безпечності за горілкою та кавою. Важко перти нехай і маленького плуга по пустирищах і перелогах.

…У різні часи поезію «Дніпра» редагували Володимир Коломієць, Євмен Доломан, який потім працював відповідальним секретарем редакції, аж поки з ним не сталася трохи лиха, а трохи смішна пригода. Покликали нас до ЦК комсомолу на черговий