Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Застою. 1965–1976" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 95
Перейти на сторінку:
Руперт?..

Природно, у чехословацьких прикордонників має виникнути питання: а хто ж перетнув кордон під ім’ям «загубленого» туриста? Проте довести ніхто нічого не зможе, оскільки на цей раз як Руперт Піхлер, так і його документи будуть справжніми, й перевіряй не перевіряй – а результат буде один-єдиний. Насамкінець, все спишуть на недбалість першої бригади прикордонників, на нічний час і специфічність ситуації. Якщо ж навіть піднімуть на ноги «совіцьких нишпорок», яких у Відні повно – це також не матиме сенсу: бо на цей час пані Аліса Ґренджа вже встигне не тільки зустріти «пана Лева» по інший бік кордону, але й вилетіти разом з ним до Сполучених Штатів. А вже ступивши на американську землю, Леон Яроцький попрохає там притулку з політичних мотивів.

Годі й казати, план був прекрасним! Єдине, що викликало певні сумніви, – то це здатність втікача співати без акценту «O, du lieber Augustin», а також безпомилковість реакції на ім’я «Руперт Піхлер». Для того щоб не помилитися, він мав все ж таки не дуже налягати на знаменитий пльзеньський праздрой та інші хмільні напої. А отже – переважно зображувати сп’яніння, ніж відчувати його насправді. Однак фахівці студії «Колиба» потренувалися з ним також на предмет вдосконалення акторської майстерності. Тому все мало скінчитися добре…

Обласне управління КДБ у Львівській області, вул. Дзержинського[84], № 55, червень 1969 року

Весь Львів знав, що з цього будинку видно дуже-дуже далеко – аж до Магадана включно. Тому, здається, від самого лише виклику сюди… від виклику самого по собі цей огидний жидюга мав би обісцятися, обдристатися й обблюватися водночас. Але куди там! Ви лишень погляньте на цього передчасно полисілого бегемота – сидить собі, либиться від вуха до вуха, нагло демонструючи криві зуби, морщить ніс картоплею й варнякає весело та легковажно:

– Ніяк не розумію, товаришу Тильний, з якого це дива мене викликали до вашого відомства! Хіба що за просто так поговорити… Звісно, я знаю безліч цікавих історій, отож справді міг би вам розповісти пару штук…

– Так, а нумо заткнися! – для певності слідчий ляснув долонею по стільниці. Жарт природи, який звався Рафаїлом Шаєвичем Левітіним, і справді заткнувся, хоча при цьому продовжував либитися так само нахабно, як либився й досі.

– А тепер от що. Ти моє прізвище навіщо чіпаєш, га? Ти мені щоб не смів його вимовляти, пайняв?..

– Гаразд, товаришу майоре, – весело прорік бегемот.

– Я тобі не майор! Я тобі громадянин слідчий! Хіба не зрозуміло?

– Зрозуміло, громадянине слідчий. От тільки ви б тоді табличку на дверях кабінету змінили і замість наявної почепили б «Громадянин слідчий». Так буде зрозуміліше таким тамбовським вовкам, як-от я.

– Жартуєш? Та-а-ак…

Тильний зробив грізне обличчя. Важко судити, яке враження це справило на допитуваного нахабу: він мовчав, хоча либитися не припинив, лише дрібонько закліпав своїми огидними оченятками.

– Ну гаразд, – продовжив слідчий. – А тепер давай-но розказуй, за яким дідьком ти поперся в Новосибірськ у березні минулого року?

– Торік у березні? Хм-м-м… – бегемот пожував губами, наморщив полисіле чоло, потім завів своє: – Звісно, я можу помилятися, як тьотя Циля помилялася дверима, коли замість подружньої спальні заходила до…

– Ти знов починаєш? – ляснув долонею Тильний.

– Я можу помилятися, звісно ж, – повторив ненависний паскудник, – але я, здається, перебував у відрядженні. Втім, можете перевірити мої слова, якщо цікаво. Хоч у нас у журналі фіксації відряджень, хоч…

Ляскання майорської долоні об стільницю змусило його замовкнути.

– Тут я вирішую, де і що перевіряти. І ти мені, будь ласка, не вказуй.

– Гаразд, я мовчатиму, як старий Ізя завжди мовчав у присутності…

– Заткнися!

У кабінеті запанувала тиша.

– Отак-от… Ну гаразд, ти був у відрядженні. А з метою?

– Тобто?..

– Якою була мета того відрядження?

– Наскільки можу пригадати – всесоюзна геологічна конференція, на яку мене відрядили, як повноважного представника «Західукргеології».

– Таким чином, тебе, громадянина Левітіна Рафаеля Шаєвича, вповноважили навесні шістдесят восьмого року прибути до Новосибірська на всесоюзну геологічну конференцію – я тебе вірно зрозумів?

– Вірно, – кивнув негідник. І шморгнув огидним своїм носом.

– Ти давай-но серйозніше! – гримнув Тильний.

– Я й без того серйозний, як тьотя Песя на похороні дяді Мордехая.

– Цить!

Знов запанувала тиша.

– Так… А тепер скажи мені, будь ласка, якого дідька ти робив у тамтешньому Академмістечку на так званому фестивалі так званої авторської пісні, який зорганізував клуб «Під інтегралом»?

– Як, тобто?.. – здавалося, смердючий бегемот нарешті здивувався. – Мабуть, що розважався. Новосибірськ – це ж Сибір, а там…

– А от запхають тебе до Сибіру, тоді я подивлюся, як ти там розважатимешся, падло ти лисе! – гримнув Тильний.

– До Сибіру?.. – попри очікування, допитуваний нахаба знов розплився в огидній кривозубій усмішці. – Та будь ласка! Бував я там, авжеж бував. І не тільки на конференції в Новосибірську, але й у геологорозвідувальних експедиціях. По обміну досвідом, так би мовити. Мені ж байдуже, де нафту шукати! Хоч тут, хоч у Сибіру – яка, зрештою, різниця?..

– Цить!

Тиша.

– Тобі, я так бачу, все хіхоньки-хахоньки… Ну нічого, зараз я тобі… Отже, ти на цьому концерті розважався, кажеш?

– Ну так, природно! – знов посміхнувся огидний бегемот. – Я згадав: фестиваль той відбувався Восьмого березня, це всесвітнє свято – Міжнародний жіночий день. Ну, то як на концерт святковий не сходити? Тим паче, у вихідний… Я ж нічого не порушував, ні в якому пункті.

– Гаразд. А що ти скажеш на те, що на концерті тому виступав такий собі поет-самоук Галич Олександр Аркадійович?

– Якщо бути точним, то він не просто поет, він бард. І всі, хто там виступали, на фестивалі цьому – всі вони барди.

– Ну припустимо. А конкретно про Галича, хоч він поет, хоч бард – що ти про його виступ сказати можеш, га?

– А що тут казати? – нахаба знов дрібонько закліпав оченятками і пересмикнув плечима. – Мені справді подобається творчість Галича, це всі знають, кого не спитайте, бо я цього не приховую, на відміну від тьоті Фіри, яка все ж таки доприховувалася до того, що…

– Цить!

Тиша.

– Отже, тобі подобаються пісні цього Галича, я правильно зрозумів?

– А що таке? Святковий фестиваль відбувся офіційно, Галич виступав на ньому офіційно разом з іншими бардами, а тому я не розумію…

– А якою була реакція преси на цей фестиваль, пригадуєш? А на виступ Галича конкретно якою була реакція?

– Ну-у-у… лаяли, ну то й що? – нахаба явно нічого не розумів. – Галича тоді лаяли не вперше і не востаннє. Ну-у-у, це означає, що критикам він не сподобався…

– А тобі?

– А мені навпаки.

– Отже, навпаки сподобався?

– Так. А що, хіба це аж так погано? Хіба

1 ... 35 36 37 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"