Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Герострати, Емма Іванівна Андіївська 📚 - Українською

Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

410
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герострати" автора Емма Іванівна Андіївська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 159
Перейти на сторінку:
нас гірко покривдити. Отже згода?

– Таж я..

– Кажіть швидше, що згода, аби не тягти вас силоміць, потішався Козютко-Млодютко. – Ціма вас однак не випустить з рук, поки не розповість усіх своїх історій. Людина час від часу потребує висповідатися. Чи не так? З нас ніхто вже тих історій не слухає, а ви такий вдячний мовчазний об’єкт, навіть якщо й нема чого, до вас кортить говорити.

Я подивився на Козютка-Млодютка, та Ціма мене випередив.

– Кинь лірику, – сказав Ціма. Проте Козютко-Млодютко, видно, не мав сили стулити рота, а Ціма вдруге не наполягав.

– Ви від Ціми так легко не відпекаєтеся, – продовжував Козютко-Млодютко, циркулюючи навколо мене, як навколо водяної колонки. – Ідеальний слухач перевівся, а Ціму й хлібом не годуй, дай лише слухача.

– Козютку-Млодютку! – погрозив Ціма.

– А що, може, неправда?

– Ти рознахабнів на моїй доброті.

– Невже? Може, я теж хочу опікуватися нашим новим знайомим?

– Вибачте, я лише.

– Нічого, ви не лякайтеся. Єдиний рятунок це заговорити самому, тоді Ціма перестане вами цікавитися.

– Та я …

– Ви не переживайте, ми хороші хлопці, і не дамо Цімі ухокати вас своїми розповідями. Я вас попередив, аби ви орієнтувалися, що на вас чекає, ну і звичайно, аби ви знали потім, кому дякувати за опіку над вами.

– Козютку-Млодютку! – вже розсердився Ціма; та Козютко-Млодютко не зареаґував і на цей раз.

– Ви нам усім сподобалися, – продовжував він, – і ми вас так за цапову душу не дамо на поталу. Ми вас охоронятимемо, як ангели, як няньки!

Він вийняв з кишені пелюшку і помахав нею у мене під носом, наче збираючися сповивати, тоді, вирішивши раптом, що досить маханини, обмежився вигуком – «пішли!»

– Певно, що пішли! – сказав Ціма, ніби передаючи якийсь довгий предмет Козюткові-Млодюткові, і мене з обох боків взяли під руки.

Тепер довелося б хібащо вириватися, хоч вириватися ніяк не випадало, адже вони запрошували відсвяткувати знайомство. Та й потім – їх було більше. Що я мав робити? Кричати на ґвалт? Очевидно, що ні. Де ж би я собі таке дозволив? На це треба б мати іншу вдачу, крім того, ледве чи це допомогло б. Мене так цупко тримали, аж це мимоволі вирішило напрямок моїх думок: пощо перечити, за таких обставин найрозумніше – відбути якнайшвидше той ритуалгний кухоль пива За знайомство, нехай, який лише недоумок вигадав запивати Знайомства! Адже я не належав до питущих. Мене колись силоміць ще гімназистом напоїли, і з того часу лишилася відраза до хмільного на все життя. Від одного кухля, зрештою, Не вмирають, а тоді я одразу ж позбудуся їхнього товариства і піду на розшуки даної Домом адреси.

Звичайно, такі зупинки, які відтягали від цілі, ніяк не настроювали на приємне. Я й так промарнував цілий вечір, хоч мав обмежений час, бож дома чекала дружина, напевно вже непокоячися, чого я так пізно не повертаюся і чи не трапилося зо мною якогось нещастя, тільки що я мав робити? Доводити їм, що мені з ними ніяк не по дорозі, вийшло б довше, ніж піти з ними, оскільки моїх доказів ніхто з них і так не слухав. Кричати? Безнадійно, адже поблизу не було нікого, хто допоміг би. Знайомство, ну що ж, нехай, запиватиму знайомство. Можливо, як сказав Козютко-Млодютко, вони й справді шукали слухача чи, радше, свідка до чогось, чого вони не бажали зрадити, чи просто їм забаглося потягти мене з собою саме тому, що вони бачили, що мені це не пасує, бо я поспішаю, а це їх мимоволі спонукувало вчинити навпаки, як розбещених дітей, – а дорослі з дитячими поглядами завжди страшні, – нав’язавши мені свою волю.

Побачивши, що я не лаюсь і не боронюся, вони ніби аж повеселішали, сказавши мені, мовляв, я цяця, гідний їх товариства, і щоб таким і лишався надалі, і ще дещо, що мені тепер важко переказати, оскільки воно якось ніби не тримається купи без додаткового тлумачення, для якого у мене бракує проміжного ланцюжка. Бо попри те, що я на власні очі бачив, що відбувалося навколо мене, вся моя розумова і чуттєва енергія, як це пізніше виявилося, була настільки абсорбована моїм відвідувачем, що я, хоч і намагався не пропустити найменшої подробиці з оточення і подій, у які потрапив, проте не цілком певен за послідовність і вірність пам’яті, і тому не виключене, що вся ця історія відбулася дещо інакше, тільки це інакше через цілий збіг обставин, не дійшло до мене, а тепер я його вже ніяк не мав змоги направити.

Мені, звичайно, прикро зізнаватися в подібній недолугості, бо це лише зайвий раз ніби вказує на деякі розбіжності в моєму характері, розбіжності, які мені, як солідній людині, неприємно зраджувати, однак я намагаюся дотримуватися якнайбільшої точности, а ця точність зобов’язує мене припускати майже з цілковитою певністю, що мій тодішній стан викликали такою ж мірою розмови Дома й молодиків, як і сам факт існування мого відвідувача. Тобто, я не хочу сказати, що я цілком вірив у те, ніби мій відвідувач їЗКИ притирався до гурту молодиків, які стояли перед будинком, де жив Дом, і що в дійсності не молодики пробували тягти мене з собою, а я сам напросився піти з ними, сподіваючися у їхньому товаристві легше загнати мого відвідувача в кут і змусити заговорити про себе, – ні, просто, я не міг ніяк встановити, де мої думки і де ті, що я чую. Я перебував у стані, ніби в моїй присутності мою свідомість витягли з тіла гаками через мозок і розвісили озером протоплазми між мною і молодиками, а звідти аж на третій поверх до Дома, так що мої думки я вже думав не самотужки, а їх одноразово співдумали і Дам, і молодики, і всі ті сторонні люди, з якими я зустрічався протягом вечора, і до цього творива з такої поширеної моєї евідомости, власником якої я ще нібито був, сам я не мав доступу, там товклися інші, а мене ніби збоку, аби не заважав, мовляв, це твоє, тільки ліпше тобі до нього не пхатися, – прикололи метровими невидимими англійськими застібками. Я ніколи ще не переживав такого різкого відмежування від самого себе, і це лякало й пригноблювало настільки, що я не зважувався упорядковувати свої почуття чи думки. Я боявся, хоч і знав, що такого нібито не трапляється, що коли почну сортувати, що до чого, раптом виявиться, ніби мене взагалі немає, бо я розтанув у повітрі разом з одягом і черевиками, і ніяке чудо не втілить

1 ... 35 36 37 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"